Риторика Давньої Греції

Оскільки, однак, явне і розгорнуте використання дедуктивних і індуктивних умовиводів вкрай ускладнило б мову, то в риториці Аристотель рекомендує використовувати більш гнучкі й ослаблені їхні варіанти, а саме замість силогізмів – ентимеми, а в індукції – приклади. Під ентимемою, як уже відзначалося вище, мають на увазі скорочений силогізм, у якому пропущена та або інша посилка, хоча вона мається на увазі, а в разі потреби її неважко відновити. У реальному міркуванні люди практично так завжди і роблять, і саме тому Аристотель рекомендує так само підходити й до риторики. Точно так само в звичайній мові досить послатися на типовий приклад, що може навести на індуктивне узагальнення. Не випадково тому індукцію називають ще наведенням. Чітке розходження між основними поняттями та методами логіки і діалектики, з одного боку, і риторики, з іншого, Аристотель проводить у своїй головній праці по риториці. «Що ж стосується способів доводити дійсним або удаваним образом, – пише він там, – то як у діалектиці є наведення, силогізм і удаваний силогізм, точно так само є й тут, тому що приклад є не що інше, як наведення, ентимема – силогізм, ентимема, що здається – удаваний силогізм. Я називаю ентимемою риторичний силогізм, а прикладом – риторичне наведення: адже і всі оратори викладають свої доводи, або наводячи приклади, або будуючи ентимеми, і крім цього не користуються ніякими способами доказу».

Ентимеми, на думку Стагірита, повинні відігравати вирішальну роль у риториці, оскільки вони переконують сильніше, ніж приклади. «Прикладами, – пише він, – варто користуватися в тому випадку, коли не маєш доказу, тому що для того, щоб переконати, потрібно (який-небудь) доказ; коли ж є ентимеми, то прикладами варто користуватися як свідченнями, поміщаючи їх слідом за ентимемами у виді епілогу. Якщо їх поставити на початку, то вони схожі на наведення, а риторичним промовам наведення не властиве, за винятком деяких випадків; коли ж вони поміщені наприкінці, вони походять на свідчення, а свідчення завжди збуджують довіру».Особливу увагу автор «Риторики» звертає на розходження між ентимемами двох видів: діалектичними та риторичними, у яких посилки мають загальний, універсальний характер, з одного боку, і з іншого, ентимемами частки характеру. Для характеристики перших Аристотель використовує поняття топа, або загального місця. «У них, – пише він, – ми говоримо загальними місцями – топами». У ентимемах частки характеру посилками служать судження, що відносяться до окремих видів явищ і конкретних подій. Хоча знання останніх сприяє кращому розумінню конкретних, спеціальних наук, проте знання топів і заснованих на них силогізмів дозволяє, по-перше, виявити зв'язок між загальним і частковим, по-друге, уміло їх використовувати як загальновизнані засоби переконання. Така загалом аристотелівська концепція риторики, що спирається, як ми бачили, скоріше на логіку, ніж на філософію і діалектичний метод у сократівско-платонівскому розумінні цього терміну. На відміну від Платона діалектика для Аристотеля означає аналіз усіх несилогістичних форм міркування, зокрема аналогії й індукції. Його заслуга полягає в тому, що він значно розширив ті прийоми і методи аргументації, що ґрунтуються на правдоподібних умовиводах і які широко використовувалися в публічних промовах, суперечках по судових та інших питаннях, хоча раніше вони часто ігнорувалися філософами як прості думки.

Було б, однак, помилкою вважати, що Аристотель займався тільки аналізом логічних проблем риторики і не враховував ролі емоцій, настроїв, почуттів і схильностей слухачів у процесі їхнього переконання. Усякий, хто хоча б швидко ознайомиться з його «Риторикою», переконається, що він на відміну від Платона не обмежується тут найзагальнішими рекомендаціями, а у властивій йому послідовній і систематичній манері докладно аналізує ці питання. Головний докір, що він робить софістичній риториці, полягає в тому, що остання майже винятково обмежувалася емоційною і стилістичною сторонами риторики, ігнорувала логічні підстави переконання, а в ряді випадків свідомо прибігала до софізмів для перемоги в публічній суперечці. Саме тому Аристотель і виступив проти софістичної риторики, глибоко розкривши логічні, психологічні і моральні підстави переконливості промов. Про це свідчать не тільки такі його твори, як «Риторика», «Топіка», «Софістичні міркування», але і численні свідчення сучасників. «Ганебно мовчати, коли говорять Ісократи» – така легендарна репліка, не без підстави приписувана йому. Але він, звичайно, розумів, що завоювати довіру слухачів і переконати їх не можна лише доказовістю, логічною послідовністю промов. «Є три причини, що збуджують довіру до промовця, – вказує Стагірит, – тому що є саме стільки речей, у силу яких ми віримо без доказу, – це розум, чеснота і прихильність». Якщо така довіра не виправдовується, то це відбувається тому, що промовець або невірно міркує завдяки своїй неразумності, або, хоча і міркує правильно, проте говорить не те, що думає, або ж хоча він і розумний і чесний, але не прихильний до людей і тому не дає їм найкращих порад .

Переконливість промов у величезному ступені залежить від емоційної природи людей або, як говорить Аристотель, від їхніх пристрастей. Під впливом пристрастей виникає або зникає довіра людей, з ними ж зв'язана зміна їхніх рішень по різних питаннях, почуття задоволення і невдоволення, що виражається в гніві, жалі, страху і т. п. Оскільки саме пристрасті часто впливають на поводження людей, то Аристотель усю другу частину своєї «Риторики» присвячує скрупульозному дослідженню різного роду пристрастей, а найголовніше – тому, як оратор повинен скористатися ними для досягнення своєї мети.

З емоційною стороною промов тісно пов'язаний їхній стиль. Щоб промова зробила належне враження, стиль повинний бути повний почуття, відбивати характер і відповідати істинному стану речей. Тому про речі, що викликають презирство й обурення, радить великий грек, необхідно говорити мовою гнівною, про речі похвальні – із замилуванням, а про речі, що збуджують смиренність і жаль, – мовою смиренною. Іншими словами, щире положення речей диктує відповідний стиль промови.Завершуючи короткий огляд поглядів Аристотеля на риторику, ми бачимо, що в його творах знайшли відображення всі найважливіші принципи, на яких ґрунтується доказовість, емоційно-психологічна і стилістична адекватність публічної мови. Можна з повною впевненістю сказати, що «Риторика» Аристотеля являє собою найбільш глибоке і систематичне дослідження найважливіших проблем ораторського мистецтва, особливо тих, котрі зв'язані з аргументацією. Саме на цій основі в античному світі сформувалася аристотелівська традиція, що, на відміну від платонівської, переносить центр ваги з діалогу на публічну мову, будь той виступ на форумі, народних зборах, у судовому засіданні і т. п. У зв'язку з цим значно розширилися і збагатилися прийоми і методи аргументації, а разом з ними і можливості самої риторики. Можна тому сказати, що Аристотель заклав фундамент риторичної системи, що одержала назву класичної, і яка протягом понад двох із половиною тисячоліть приймалася як зразок для навчання мистецтву публічної мови. Більш того, ідеї Аристотеля послужили основою для виникнення одного із сучасних напрямків у теорії аргументації, що його родоначальник – бельгійський філософ Х. Перельман назвав «Новою риторикою». Це свідчить про те, що аристотелівська риторика орієнтувалася насамперед на логічні принципи переконання, що додавало їй міцні, надійні підстави і забезпечувало стрункість і послідовність у процесі аргументації.