Риторика Давньої Греції

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до н. е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань: гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голос зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»… Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.

Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні нестачі, довів ораторську техніку до досконалості, став найбільшим політичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип: оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього часу і праці. У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступу на психіку людей, на їхню волю й емоції. Такому впливові сприяли відмінно поставлений голос Демосфена і ретельно пророблений ним текст промови з опорними і кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні з чудово відпрацьованою мімікою та жестикуляцією, поетапно трансформувала психіку мас у потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не зауважували моменту, коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону, навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На питання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завжди відповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова і, по-третє, знов-таки вимова».Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність і продажність афінських правителів, і намагався згуртувати грецькі держави-карлики для спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатом великої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», —– стверджував він.

Поряд із Демосфеном Древня Греція дала ще цілу плеяду видатних ораторів, досконало володіючих мистецтвом усного слова і логікою переконання, що вміли зробити потрібний вплив на юрбу, нерідко спонукати її до безпосередніх дій. У списку знаменитих ораторів того періоду ми знаходимо імена Перикла, Ісократа, Горгия, Лікурга, Лісія, Есхіна, Гиперіда й інших майстрів красномовства.

Одним з перших грецьких філософів виступив проти софістики і заснованої на ній риторики Сократ, про погляди якого ми можемо судити по діалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання в усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна їм змісту дискусії. Якщо до цього сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на суть виступів суперників, зосереджуючи увагу на силі і переконливості власної мови, то тепер у риторичному арсеналі з'явилися навідні запитання, які самі по собі є і аргументами, і контраргументами. Суперники стали прислухатися до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалок у витончені й дотепні вистави. От, наприклад, гумористичний діалог за участю представника однієї із сократичних шкіл (мегарскої):

– Ти упевнений, що не рогатий?

– Цілком!

– А як щодо того, чого ти не втрачав?

– Те, що я не втрачав, залишається при мені.

– Рогів не втрачав?

– Ні!

– Виходить, вони в тебе і залишилися…

Що стосується Платона, то його відношення до софістики і навіть до колишньої риторики взагалі було досить негативним. Він вважав, що ця риторика пристосовується до смаків публіки, не піклується про істину і тому являє собою не мистецтво, а скоріше вправність. Таку негативну оцінку софістичної риторики Платон дає у своєму діалозі «Горгій», що безпосередньо спрямований проти одного з засновників цієї риторики Горгія Леонтійського, який користувався такою величезною славою серед своїх співгромадян, що в його честь у Дельфах була поставлена золота статуя. Так само, як і Протагор він вважав, що в мові і міркуванні не слід прагнути до чогось достовірного, тому що в самому навколишньому світі немає нічого постійного й абсолютного. Тому варто обмежитися лише досягненням практичних цілей і насамперед домагатися перемоги над своїм опонентом за допомогою спритних і розрахованих на зовнішній ефект прийомів переконання. На його думку, «мистецтво переконувати людей набагато вище всіх мистецтв, тому що воно робить усіх своїми рабами по добрій волі, а не по примусі». Платон у першій частині діалогу «Горгій» переконливо показує, що такі домагання софістичної риторики ні на чому не засновані, а ті визначення риторики, що дають софісти, не витримують критики. По-перше, риторика, або мистецтво красномовства, не зводиться до складання промов, сила яких виявляється в слові. Вустами Сократа Платон говорить, що існують інші види мистецтва або діяльності взагалі, які також користуються словом. Адже не можна, наприклад, назвати красномовством мистецтво рахунку, а тим більше лікування або гімнастику. По-друге, не можна розглядати красномовство як «здатність переконувати словом і суддів у суді і радників у Раді, і народ у Народних зборах, та й на всяких інших зборах громадян». На думку Горгія, володіючи такою силою, ти і лікаря будеш тримати в рабстві, і вчителя гімнастики, а що до нашого ділка, виявиться, що він не для себе наживає гроші, а для іншого – для тебе, що володіє словом і умінням переконувати юрбу». У відповідь на це Сократ, що виражає в діалозі точку зору Платона, говорить, що переконання створюється не одним красномовством, тому що всякий, хто учить чому-небудь, переконує в тім, чому учить. «Але якщо красномовство не єдиний засіб переконання, то на що воно спрямовано?» – запитує Сократ. Горгій відповідає, що він говорить про таке переконання, що «діє в судах та інших збіговиськах, а його предмет – справедливе і несправедливе». На це Сократ зауважує, що уявлення про справедливе і несправедливе можуть бути різними, так до того ж майстерність переконання в красномовстві складається у вселенні віри, а не знання в справедливе. Це розходження між вірою і знанням, правдоподібністю і знанням відіграє істотну роль у навчанні Платона, для якого справжнє переконання дає лише істина («епістема»), а не думка («докса»).Софістичну риторику Платон розглядає не як мистецтво, а як «навичку і вправність», що по своєму призначенню схожа на кухарську справу. Усі подібного роду навички, хоча і роблять приємність, але являють собою різновид догідництва і служать не прекрасним, а низинним пристрастям. Тому він характеризує софістичне красномовство «як би кухарська справа для душі».