Релігійні вірування найдавніших мешканців Крилоської гори та її історичних околиць
Знаменитий дослідних старожитностей Галича, археолог Ярослав Пастернак, дошукуючись першоджерел релігійних вірувань древньо¬го населення Українських Карпат, звернув увагу на поховальні звичаї та обряди носіїв різноманітних археологічних культур. У них він ба¬чив ключ до розгадки зародження та еволюції релігійних вірувань ста¬родавніх мешканців України. На думку вченого, історія поховального обряду це водночас — історія розвитку релігійних вірувань людства. „Згідно з повсякчасною вірою цілого людства та, з навчанням Христової церкви факт позагробового життя є незаперечний. Одні уявляють І собі його більш фізично, другі вірять, правильно, тільки в безсмертність душі, але всі разом вірять, що життя людини не кінчиться з її фізичною смертю на цім світі, бо матерія є незнищима, а дух безсмер¬тний", — до такого висновку приходить дослідник.
За найновішими археологічними даними, заселення праісторичних околиць Галича розпочалося в час пізнього палеоліту (38-11 тисяч ро¬ків тому). Якраз на цей час у стародавніх мешканців Європи сформу¬валися виразні релігійні уявлення.
Розкопуючи найдавніші поховання, археологи виявляють прямокутні гроби, вкопані в землю або видовбані у кам'яних породах. Дбайливе ставлення до покійників на світанку праісторичної доби свідчить про появу віри в давньої людини у позагробове життя. Небіжчиків склада¬ли як до сну, згинаючи відповідно руки і ноги, часом сильно скорчив¬ши їх, або ж зв'язавши докупи. Частина вчених пояснює такий обряд бажанням мешканців старого континенту віддати покійників в лоно землі, подібно до позиції, у котрій людина приходить на світ з лона матері. Я. Пастернак вважав причиною скорчування і зв'язування по¬мерлих страх живих перед тим, аби мерці не ходили по світу і не тур¬бували земне життя .
Розкопки двох могил у Крилосі: „На Углерисках" (1939) і в лісі „Діброва" /1936/, проведені археологом, переконали його, що сучас¬ники молодшої кам'яної доби вірили у воскресіння покійника в потой¬бічному світі, де він провадив матеріальне життя, подібне по земного. Для облегшення його долі „на тому світі", у гроби небіжчикам клали харчі в глиняних посудинах і крем'яні знаряддя птаці. Крім того, тіло покійників було вкрито червоною фарбою природного походження — вохрою. Зародження і розвій такого звичаю вчений пояснював тим, що вохра мала служити покійникам для татуювання в містичному житті на другому світі, вона символізувала очисний вогонь для легшого пе¬реходу духа покійника на „той світ".
Сучасний дослідник О. Братко-Кутинський тлумачить велику кількість червоної вохри, якою в неоліті посипали небіжчиків, уяв¬леннями наших предків про її вті¬лення як земного вогню, тепла і до¬машнього вогнища померлого. Об¬ряд пережив тисячоліття і зберіг¬ся в козацькому звичаю вкривати померлого червоною тканиною.
У молодшій кам'яній добі — неоліті спостерігається велике ба¬гатство похоронних обрядів, обу¬мовлених кращими природніми об¬ставинами, вищим ступенем куль¬турного розвитку і більшою мате¬ріальною спроможністю людсько¬го суспільства. Тоді виникає звичай споруджувати МОГИЛЬНІ будівельні водити своє позагробове життя.
Найпростішою формою могильної споруди була звичайна гробова яма, в якій скорченого покійника з харчами та поховальними дарами господарсько-побутового призначення присипали землею. Польський археолог Т. Сулімірський, розкопуючи у 1934-1936 роках могильник комарівської культури (ХУ-ХІ ст. до Н. X.), за 10 кілометрів на північ від сучасного Галича, в одній групі могил разом із „шнуровою" керамі¬кою, крем'яним і камінним знаряддям, віднайшов бронзові прикраси і п'ять золотих ковтків. У кургані №6 знайдено бронзовий кинджал в дерев'яній оправі, бронзову шпильку і золотий перстень. В кургані №28 до поховального інвентаря входила золота підвіска, а в кургані залишки дубової шкатулки, у якій знаходилась бронзова шпилька, брас¬лет та намисто із золотими підвісками.
Страх перед „живим мерцем" заставляв одноплемінців насипати ве¬ликі могили із землі та каміння, щоби унеможливити повернення по¬кійників з другого світу. Поховання подекуди оточувалися загорожею з товстих дощок чи брусків. Кургани комарівської культури досягали від 0,5 до 2,0 метрів висоти, а їх діаметр становить 10-20 м.
Цей звичай протривав впродовж кам'яної, бронзової та залізної до¬би аж до християнських часів і в його основі лежала віра в позагробове життя небіжчика, а також страх перед його поверненням.
Палеолітичний звичай укладати тіло покійного до вічного сну у скор¬ченому вигляді, що проіснував до бронзової епохи, знайшов продов¬ження в обряді трупоспалення. Джерела нового поховального обряду, який зародився на Україні у племен трипільської культури (ІУ-ІІІ тис. до Н.Х.), слід шукати в подальшому розвитку тогочасних поглядів на позагробне життя. Вогонь, у якому спалювали небіжчика, мав очис¬тити його дух, звільнити швидше від всього матеріального, земного та зробити гідним вищого, потойбічного життя.Релігійні уявлення трипільського населення, поселення яких віднай¬шли археологи в селах Комарів, Вікторів, Сокіл і Мединя Галицького району, мали досить складний характер. В них переплелися елементи анімізму, тотемізму, фетишизму і первісної магії. Центральною ідеєю первісної релігії землеробсько-скотарських племен був культ родю¬чості і плодючості. Антропоморфні зображення Богині родючості, які дослідники віднайшли на поселенні трипільців, що знаходиться на лі¬вому березі Гнилої Липи, між Галичем і Більшівцями, виражали в зро¬зумілий спосіб для його мешканців релігію найдавніших українських хліборобів.