Канонізація святих у Православній церкві
Критерії канонізації
Православна християнська традиція, провадячи процес канонізації тієї чи тієї особи, враховує певні зовнішні ознаки. Ці ознаки, однак, не є непомильними. Одна тільки святість Церкви як такої, тобто перебування в ній Святого Духа, гарантують остаточну точність її рішень. Все ж таки певні зовнішні ознаки є вказівками для церковної інтуїції. Серед них подвиг, чуда та, у деяких випадках, фізичний стан тіла після смерті.
Подвиг. Подвиг — це моральний і духовий героїзм. Подвижник — це герой боротьби за досконалість, герой боротьби із гріхом. Правда, кожен християнин покликаний до подвигу. Але там, де інші змагаються й трудяться кволо, святий змагається й трудиться героїчно.
Православне християнство не розрізнює мораль на світську й монастирську. Кожен християнин має прагнути бути монахом і аскетом у серці своїм. Церква всіх однаково закликає на дорогу досконалості, але вона дивиться на справу реально, знає, що лише невеликоій кількості душ дано бути попереду. Ці люди, що своєю героїчною любов'ю до Господа підносяться понад звичайний рівень людства, і є подвижниками, святими.
Духовий подвиг святого не є обов'язково монастирсько-аскетичний, хоча, треба наголосити, чернечі обіти чистоти, бідності та послуху є прекрасним взірцем у змаганні до досконалості, у наслідуванні Христа. До сонму святих, здебільшого монахів, зараховано також і, так би мовити, «працівників цього світу»: царів, князів, воїнів, звичайних чоловіків і жінок, матерів і дітей, юнаків і дівчат.
Ідея подвигу не означає, що православна церква вважає людину спроможною спастися самотужки. Ні, подвиг як знак святості — це результат співдїї волі людини з Благодаттю, Божественною Енергією. Господь посилає Свою Благодать лише тому, хто, керуючись своєю вільною волею, — відкриває двері свого серця для Несотворенного Світла, Божественної Енергії. Важливість їхніх діянь полягає у тому, що вони є очевидною маніфестацією сили, бажання людини. Отже, подвиг — це не якась монета, за яку людина купує собі Благодать, а вільний і свідомий рух серця й волі. Діяння людини, яка визнає себе грішною, благає Божого помилування і молиться, постить, чинить милостиню.
Чуда. Цей феномен, до якого апелював уже св. Афанасій Великий для доказу святості його вчителя Антонія, відіграє важливу роль серед критеріїв канонізації. Деякі гаґіографи навіть схильні надавати чудам характеру категоричності. Але це не відповідає реальному стану речей, бо, наприклад, коли взяти таких як св. Володимир Великий чи св. Антоній Печерський, то церковні матеріали не зберегли жодного спогаду про чудо, яке б вони сотворили. Однак чудо як критерій канонізації, безумовно, має важливу роль.
Признаючи за святим дар чудес, православна церква, очевидно, не думає надщерблювати всемогутності Бога Але, так само, як людський приятель може розпоряджатися добром свого товариша, так і святий, друг Божий, може, за дозволом Господа, розпоряджатися його силою, творити чуда на славу Божу.
Чудо, згідно з православною християнською традицією, не є якимось капризом чи аномалією, внесеними в перебіг подій. Це очищення природи, яка після падіння людини увібрала в себе багато ворожого, демонського. Чудо свідчить, що ця людина виборола своє оригінальне місце пана природи, а крім цього, воно повертає природу до первісного стану, стану святості. Багато чуд сотворили святі. Святий вливається у закономірний перебіг подій і вміє використати їх для допомоги й спасення своїх братів.
Отже, віра в чудо як знак святості не є якоюсь матеріалістичною концепцією релігії, як дехто вважає. Очевидно, треба зрозуміти, що тут не йдеться про чуда мага, ані про якусь магію. Чуда святого мають іншу природу й інший намір, інтенцію. Вони роблять із раба Божого благовісника Нових Часів, Нового Еону, коли вся природа «визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих» (Рим. 8, 21).Стан тіла святого після смерті. Згідно з православною християнською традицією, святі прославляються не тільки в своїх душах, а й у своїх тілах. Це прославлення починається вже під час їхнього земного життя й триває по смерті, коли їхні останки залишаються немов би проникнуті тим духом, що їх оживляв. Мощі святих — це вже не трупи, але тіла чи кості, які почали прославлятися нами. Завершення їхнього прославлення настане після Спільного воскресіння.
Слід підкреслити, що особливий стан тіла святого після смерті може бути Божим даром, проте Церква ніколи не робила з цього виняткової умови канонізації. Навпаки, часто доводилося виступати проти певних народних забобонів у цій сфері.
Процедура канонізації. Слово канонізація є грецького походження і означає узаконювання. Отже, канонізація — це узаконення Церквою пошанування особи, що спочила в вірі й благочесті, як святого.