Канонізація святих у Православній церкві

У цій статті подаємо основні дані про те, хто такий, згідно з православною християнською традицією, святий та які формальні ознаки притаманні загальній структурі кожного гагіографічного образу.

Православна християнська церква не є ні якоюсь філософською школою, ні якимось культурним об'єднанням, а життям у Христі Ісусі, Тілом Христовим, тобто громадою тих, у кому Господь проживає через Святого Духа. Тайну Церкви Христової неможливо збагнути розумом, ні описати словами. Цю тайну дано розуміти лише «чистим серцем» і «вбогим духом». Решта ж нас, хоч і покликані до Світла, але через превеликі провини наші і далі перебуває у темряві. Тайна Церкви найкраще відкривається в житті святих.

Коли заглибимося у життя святих, то побачимо, що суть Церкви — це святість. Вона також є й призначенням Церкви та метою кожного справжнього християнина. Православний моральний ідеал, який визначається словом «теозіс» (обоження) яскраво свідчить про це.

Незбагненною є Таїна Церкви, так само незбагненною розумом є і Тайна Святості. Святість відчуваємо серцем. Правда, існують і деякі зовнішні ознаки святості, але основним залишається відчуття. Тому в православній церкві на канонізацію святих має великий вплив «голос народу Божого», тобто відчуття святості віруючими. Владарем і джерелом святості є Бог. Святі ж — це причасники Божої святості. «Я людина, але маю завдання стати Богом», каже св. Василій Великий. А це досягається через святість, яка є результатом співпраці волі людини із Благодаттю-Ласкою, тобто несотворенною Божественною Енергією (св. Григорій Палама).

Християнська святість є спільною по суті, але різною за формою. Земні дороги, якими ходять і через які приходять святі до Світла Христового — різняться, бо кожен святий — це окрема особистість, а часом, й окрема народність та раса. Святість проявляє себе на землі, схоже до кольорового проміння сонячного спектра, в різних дарах Святого Духа.

Природа акту канонізації

Канонізація — це акт, яким Церква встановлює пошанування певної особи святою. Яке значення має ця дія? У цім акті не йдеться про якесь «творення святого» або присвоєння цій особі якогось «ступеню» чи «небесного підвищення». Земна Церква також не претендує канонізацією надавати тій чи іншій особі «надземної слави». Загалом акт канонізації не є звернений до Небесної Церкви, а до земної, щоб запросити віруючих шанувати канонізовану особу як друга Божого (Ів. 15, 14), що й відповідає науці Христа та традиції Апостольської церкви. Отже, силою цього акту-постанови, молитва вірних за спокій душі спочилої особи (панахида) перетворюється в молитву за живих, адресовану до цієї ж особи (молебень). У цьому й полягає та основна різниця, яку робить православна літургія між звичайними спочилими вірними й тими, які канонізовані.

Із факту існування канонізованих святих не слід робити висновку, що лише ці особи є святими. Усіх закликають бути «святими й непорочними» (Еф. 1, 4), і багато є таких, які слухають цього голосу й стараються жити в Христі, але слава їхня залишається невідомою для нас у цьому світі. Церква вшановує їхню пам'ять у Неділю Всіх Святих.

Отже, канонізація певних осіб зовсім не означає, що святість є резервована лише для них. Канонізаційний акт не претендує на вирішення вічної долі спочилих, але внаслідок його звернення до Земної Церкви, обмежується лише літургійним і педагогічним значенням. Канонізуючи певну особу, Церква оголошує, що вона має підставу вірити в заступництво цієї особи, тому віруючі можуть із надією звертатися до неї. Якраз із цією метою ім'я святого згадують у багатьох моментах Божественної літургії, а інколи твориться для нього й святочний день. Входячи в літургійний круг, образ канонізованого святого набуває, згідно з характером цілої православної літургії, значення реального символу. Канонізовані святі є типами-представниками безконечної кількості святих, знаних і незнаних членів Небесної Церкви, яких вони репрезентують реально. Оглядаючи їхні ікони, писані чи то пензлем, чи пером (твори гаґіографів) — оглядаємо Небесну Церкву. Звертаючись до святих, православний християнин відчуває, що він молиться з цілою Церквою, і це наповнює його почуттям радості й внутрішнього спокою.

Звичайно, було б помилково думати, що Православна християнська церква звертається до святих, як до якихось богів. Ні, Церква звертається до святих як до вірних слуг і друзів Божих. А про силу заступництва праведника чітко сказано у Святому Письмі: «Дуже могутня ревна молитва праведного» (Як. 5, 16). Отже, до святих звертаємося лише як до молитовних посередників, просячи їх долучити й свої молитви до наших.Звертання до святих є практичним наслідком апостольської науки про соборність Церкви й причастя святих. Християнин рятує свою душу, молячись за спасення всіх і за допомогою молитви за всіх. Ця думка, яка одухотворює ціле православне літургійне життя, була формально висловлена в XIX ст. О. Хом'яковим у таких словах: губимось ми поодинці, як індивіди, але рятуємося разом, соборно. Ідея «реверсивності», тобто передачі заслуг святих є чужою для православної християнської теології. Причастя святих — це взаємне піклування й молитовне заступництво одних за інших. Канонізовані святі для православного християнина є духовною родиною, присутність якої, особливо у Божім Храмі, творить атмосферу теплоти й радості.