Причини виникнення УГКЦ
Українська греко-католицька (уніатська) церква виникла внаслідок укладення Берестейської церковної унії, яка була підписана окремими православними ієрархами України та Білорусії з Ватиканом у 1596 р. Згідно з умовами унії православна церква України та Білорусії мали прийняти католицькі догмати, філософську доктрину, визнати главенство папи римського. Проте зберегти православну обрядовість і мову богослужіння.
УГКЦ виникла на основі унійної ідеї католицизму і православ’я. Унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви. Унійні імпульси знаходили сприятливий грунт на православнім Сході. Проте не завжди унійна ідея побуджувалася християнськими мотивами «щоб були всі одно», оскільки «один Бог, одна віра, одне хрещення». Вона затьмарювалася якщо амбіційними стремліннями.
У 1204 р. Папа Інокентій ІІ через своїх послів запропонував Галицько-Волинському князеві Роману Мстиславичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча святого Петра» затвердити князя королем усієї Русі. Князь Роман відхилив цю пропозицію. Передчасна його смерть у 1205 р. відкрила спробу запровадження унії, однак іншим шляхом. У Никонівському літописі зазначено: «Того ж літа 6722 Угорський король посадив сина свого в Галичі, и церкви претвори в латынскую службу».
Угорський король Андрей ІІ, випрошуючи у 1214 р. у Папи Інокентія ІІІ королівську корону Галичини для свого 5-ти річного сина Коломана, запевняв папу, що цього домагаються вельможі і народ підлеглої йому країни, «бажаючи перебувати в єдності й послуху Римській церві, з тим тільки, щоб їм дозволено було зберегти свій (грецький) обряд» У 1219 році до Галичини підійшов князь Мстислав Удалий, до якого приєдналося місцеве населення: «…повтікало багато боял-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила своїх прихильників».
Інша спроба запровадити церковну унію припадає на роки правління князя Данила Романовича Галицького. У 1238 р. на Русь накотилася могутня хвиля татаро-монгольської навали. Це спонукало Папу Інокентія ІV (1243-1254 рр.) порушити питання про захист від навали до порядку денного Першого Ліонського собору, скликаного в 1245 р. Український архієпископ Петро Акерович на цьому соборі звернув увагу на ту небезпеку, яка загрожує Заходу, просив допомогти для України. Згодом папський легат почав переговори з князем Васильком з Волині щодо організації хрестового походу проти татаро-монгольської навали спільно з європейськими державами на умовах підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції. «Данило виявив бажання віддати себе під покровительство св. Петра, щоб іти під благословенням римського престолу разом з західним християнством на монголів». [Костомаров Н.И. Исторические произведения. – К:, 1989. – с. 257]. Внаслідок цього звернення до князя Данила Галицького були направлені деякі папські посольства з буллами. Папа відрядив до Данила домініканських монахів «для порад про віру» і для постійного перебування при князеві; дозволив русинам «зберігати непорушно служіння літургії на просфюрах», «зберігати всі обряди грецької віри. Данило прийняв у Дорогочині (на Західному Бузі) 1255 р. корону короля Галицько-Волинського і Запевнення папського легата (посла) допомогти проти татар. «Була це дуже важка подія для руської церкви і руського народу, бо Русь мала прийняти католицьку віру, а з нею також і західну цивілізацію. Але не сталося як бажалося. Папа справді закликав католицьких сусідів Русі до хрестового походу проти татар, але папські заклики прогомоніли безуспішно. Втративши надію на допомогу Заходу Данило відмовився від співпраці з єпископом Альбертом, якого Римська курія призначила главою духовенства у Південно-Західній Русі і князь Данило розірвав відносини з папою, відкинувши надію на унію.Вселенський собор у Костинці (1414-1418 рр.) відкрив нову спробу для здіснення унійної справи, на якому була депутація православної церкви українських Єпископів з Литовської держави на чолі з новообраним у 1415 р. проти волі константинопольського патріарха митрополитом Київським і Литовським Григорієм Цимблаком. Там він виголосив промову, якою вітав папу і висловлював бажання об’єднати під його проводом церви та для цього скликати Вселенський собор. Однак переговори не увінчалися успіхом. Перше об’єднання православних з католиками відбулося на флорентійському соборі у 1439 р. Проте це було об’єднання церков з політичних мотивів, тому воно не витримало випробування часом. Було нетривким. Лише турецька навала на Константинополь схилила імператора та патріарха до єднання з Римом. Константинопольський патріарх визнав зверхність римського папи. Щодо оцінки характеру, причин і наслідків Флорентійської унії заслуговує на увагу висновок Михайла Грушевського. Він зазначав: «… унію прийняв і митрополит Київський Ісидор, і майже всі грецькі владики, і цісар візантійський, що хотів тим способом дістати поміч папи та турків. Але ні в Греції, ні в Ісидорових єпархіях тої унії не прийняли і самі Ісиродські прихильники мусили відступити від неї» (Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ; Львів 1913 – с. 138).
Як же виникла Берестейська унія?
На думку церковних і світських дослідників, існувало кілька соціально-економічних і політичних причин, які зумовили унію православних з Римом. Одним з найбільших негативів у житті православної церкви в Україні ХVІ ст. був світський патронат над нею. Королі мали право надавати світським особам так звані «духовні столиці» і «хліби духовні», які мали привілеї і заслуги перед державою та королем, а не перед церквою. Ці люди в основному не мали «духовного покликання», не завжди розуміли та цінували церковну службу, дбали лише про матеріальні вигоди, які давали їм високі церковні посади.