Християнство – історія, зміст, особливості, етика, цінності, виховання
При такому баченні людини з'являється і довіра до неї. Вона потрібна найперше до тих, хто намагається стати на ноги після тяжких гріховних падінь. У цьому велич християнської любові: “усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!” (Перш. пос. An. ІІ. до Кор. 13).
Здається, такі слава чуємо кожний день і вважаємо, що зміст їх добре знаємо. Але вони наповняться глибоким змістом, якщо ми зрозуміємо їх, обтяжать нас великою відповідальністю. Розглянемо з них поняття, яке є основою правильного розуміння всіх інших. Це — християнська любов.
З попередніх тем ми бачили, що усі досі висвітлені світські поняття моральності, якщо вони не ґрунтуються на євангельському ученні про любов, є суперечливі та неповні. Отже, розглянемо це докладніше.
У повноті своїй християнська любов є найвищим, найсильнішим та найяскравішим почуттям. Це є стан особливої духовної близькості, найсильнішого тяжіння людини до людини.
Серце, сповнене християнською любов'ю, відкрите для того, кого воно любить, готове прийняти його. У любові сприймає іншого і себе віддає іншим, “Серце наше розширене до вас, корінтяни, вам в нас не тісно”, — писав своїм улюбленим духовним дітям Ап. Павло. — “По тому пізнають усі, що ви учні мої, як будете мати любов між собою” (Ін. 13. 35).
Християнська любов є відчуттям особливої близькості людини до Бога, Який Сам є Любов. У сфері земних почувань немає вищого від жертовної любові. Уся історія відносин між Богом і людиною — це самопожертва Небесної любові. Господь веде до спасіння грішника, Свого ворога і зрадника, Для їх порятунку не оберіг Свого Єдинородного Сина. Син Божий воплотився, страждає і вмирає для того, щоб через Воскресіння дати грішникові ту блаженну вічність, яку він втратив. Перед смертю Ісус дає своїм вірним заповідь та ідеал любові: “Як Я возлюбив вас, так і ви любіть одне одного”.
Християнська любов обнімає всіх: не тільки друзів, але і ворогів. Господь у Євангелії говорить: “А коли любите тих, хто любить вас, яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих; хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, яка вам за те ласка?” (Лк. б, 32, 37).
Любити ворога — це протиріччя у рамках світської моралі. Але ж мати дитя своє любить не тільки тому, що воно ласкаве або користі від нього багато, а за те, що воно рідне.
Вона оберігає його, рятує від біди. Тільки християнин повинен любити і ворога, розуміти, що той, хто чинить зло, потребує спасіння, бо він у руках диявола. Промінням християнської ласки і світла маємо зігріти і оповити брата свого, який потрапив у біду.
Доцільно було б на уроці з'ясувати (наскільки це можливо відповідно до віку дітей) 13 главу першого послання Ап. Павла до Коринтян.
Такі риси християнської моралі, як послух, чемність, взаємодопомога, вдячність, пошана стануть зрозумілими, коли християнську любов доповнимо покорою. Без цієї якості неможливо уявити християнську мораль. Ісус Христос Свої заповіді починає словом про покірність: “...блаженні убогі, Царство Боже бо ваше” (Лук. 6. 20). Убогими у звичайному розумінні називаємо тих людей, які нічого не мають і просять допомоги в інших. Тут же мова іде про убогість духовну. Християнин (бідний чи багатий) повинен визнати свою недосконалість, тобто розуміти, що у ньому немає нічого від себе самого. Усе, що добре у нас, — від Бога. Від себе: самолюбство, блуд, гріховна гординя, яку Бог карає. Упокореним дає благодать.
Християнська убогість, покірливість поєднані з духовним плачем. Без нього покірливість неглибока. Як це побачити? Святі Отці-подвижники радили: почни у вічі дорікати людині за ті гріхи, за які вона сама себе упокірливо засуджує. Якщо вона тихо без заперечення вислухає та ще й подякує, то її каяття було щире. Тому Господь і говорить: “Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви” (Лк. 6, 21). Цей духовний плач є страх людини, бо вона розуміє, що у гріхах віддаляється від Царства Божого.
ВисновокЗгідно зі ст. 35 Конституції України, “церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви”, що визначає світський характер держави, а також світське навчання і виховання в закладах освіти усіх типів. У Декларації Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 р, сказано, що релігійне виховання дітей, здійснюють батьки в “рамках родини” відповідно до своїх релігійних переконань. Релігійні організації можуть вести навчання з питань релігії “в місцях для цієї мети пристосованих”. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” (ст0 6) передбачає, що “релігійні організації мають право... створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, використовуючи для цього приміщення, що їм належать.”