Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву
"Возглавляемое петлюровцами, ее духовенство маскировалось мнимой непричастностью к политическим партиям и сеяло националистический дурман среди трудящихся, морально и материально поддерживало врагов Советской власти. <...> Органы Советской власти приняли меры к пресечению ее контрреволюционной деятельности".10
Особливо показові переслідування Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), котра завжди заохочувала галичан чинити опір загарбникам. Спочатку імператриця Катерина II намагалася насильницьки підпорядкувати греко-католиків своєму маріонетковому синоду РПЦ. Згодом уособленням українського сепаратизму в очах Росії був митрополит Галицький і архієпископ Львівський Андрій Шептицький. Вже в перший тиждень перебування російської влади у Львові в 1914р., коли генерал-губернатор О.Бобринський виголосив програму русифікації Галичини, митрополит почав виступати з проповідями, де закликав українців твердо і непохитно стояти у своїй вірі й народності.
Репресії проти УГКЦ не примусили себе чекати. Шептицький потрапив до російської в'язниці (і не востаннє). Але справді цілковитого розгрому УГКЦ зазнала за радянських часів. Якщо маріонеткову РПЦ комуністи ще терпіли, то УГКЦ офіційно вважали "зрадницькою" і намагалися повністю ліквідувати. На 1941 р. УГКЦ мала 3 040 парафій, 4 400 церков і каплиць, богословську академію, 127 монастирів, 5 духовних семінарій, 2 школи, 9 газет і часописів, митрополита і 10 єпископів, 2 950 священиків, 1 610 ченців, 540 студентів, 4 159 004 мирян. Українці складали серед греко-католиків 91,8 %.11 Церкву формально об'єднали з РПЦ, відібрали у неї все майно і репресували духовенство — близько 2,5 тисяч осіб, враховуючи весь єпископат і митрополита.
Сьогодні це дикунство вже не здатна замовчувати навіть офіційна російська влада. Ось вимушене, хоча і дуже обмежене визнання Інституту воєнної історії Міністерства оборони Російської Федерації (нехай читач пробачить за великий розмір цитування, проте воно того варто):"Стремясь вырвать из-под ног повстанцев религиозно-идеологическую почву, с марта 1946 г. Москва повела открытую борьбу с греко-католической церковью. Ее цель состояла в принуждении униатского духовенства к переходу в православие. В результате жестокого идеологического прессинга Центра, а также серии репрессивных мер в отношении "непокорных", к середине года (того ж 1946 — авт.) 997 из 1 270 униатских священников приняли решение воссоединиться с Православной Церковью, о чем было официально объявлено на Львовском соборе греко-католического духовенства и мирян. Фактически упразднялась Брестская уния 1596 г., что вызвало резкое недовольство Ватикана. Проведением кампании непосредственно руководил первый секретарь ЦК КП(б)У Н.Хрущев, который на все действия запрашивал санкции лично у И.Сталина. Именно Н.Хрущев докладывал в Москву, что за короткое время около 3 тыс. приходов влились в Русскую церковь. Были ликвидированы 230 "непокорных" приходов и 48 греко-католических монастырей. Аресту подверглись 344 униатских священника и монаха, отказавшихся от перехода в православие.
Предпринятые советским правительством "меры" в отношении униатов отчасти подорвали влияние католицизма на местах. Однако они нанесли ощутимый вред общему примирению в регионе. Силовое вмешательство государства в церковные дела объективно оттолкнуло часть униатского населения от православия, привело в ряды повстанцев новых бойцов, объединенных идеей "борьбы с москалями" во имя спасения собственной религиозной конфессии. Греко-католическая церковь перешла на нелегальное положение. Проблема была загнана вглубь. Сопротивление оуновцев вплоть до начала 60-х годов во многом объясняется именно религиозным фактором. Греко-католическое вероучение (не без "помощи" Москвы) явилось своеобразной идеологической базой сопротивления".12
У цих словах є все: і причини переслідувань УГКЦ, і методи її "возз'єднання" з РПЦ, і навіть закамуфльоване визнання маріонеткового стану РПЦ перед комуністичною владою. Інакше чого б це влада так піклувалася про "перехід" греко-католиків до РПЦ? Після 18 років ув'язнення живим вийшов лише один єпископ УГКЦ — майбутній кардинал Йосип Сліпий. У концтаборах загинула більшість священнослужителів, сотні тисяч мирян були депортовані. На сорок років церква пішла у підпілля.
Тільки в середині 1980-х рр. з ініціативи Папи Римського, президента США Р.Рейгана та Андрія Сахарова розпочалася поступова легалізація УГКЦ. Керівництво СРСР реагувало на це дуже нервово. Виконуючи його директиву щодо викорінення активності греко-католиків, Рада у справах релігії при Раді міністрів УРСР підготувала доповідну записку "Про так звану Українську католицьку церкву та заходи по подоланню релігійно-націоналістичного сепаратизму". Цей документ рекомендував скористатися можливостями РПЦ:
— зареєструвати громади РПЦ у населених пунктах, де відчувається сильний вплив уніатів;
— створити чернечу громаду РПЦ на базі монастиря в селі Гошів Івано-Франківської області, котрий був місцем паломництва греко-католиків;