Просвітницька діяльність греко-католицьких священиків на Прикарпатті в ХІХ ст.
Суспільні зміни, які відбуваються на наших очах, напевно, не мають аналогів у світовiй iсторiї. Процес українського духовного вiдродження сьогоднi не тiльки вiдкриває в нашiй iсторiї так званi "бiлi плями", а й виявляє цiлi прогалини в iсторiї суспiльно-полiтичних рухiв. Закономiрно, що в перiод нацiонального вiдродження, який ми зараз переживаємо, зрiс iнтерес народу до своєї iсторiї, його духовних витокiв. Перехiд до демократичного суспiльства, широке, зацiкавлене обговорення ранiше закритих тем, нове трактування iсторичних фактiв — все це сприяє поверненню теперiшнiм поколiнням надбань минулого. Нова доба створила сприятливi умови для самоочищення, повернення народу його символiв, традицiй. Ми на власному прикладi маємо можливiсть переконатись, що незнання власної iсторiї, пiдмiна об'єктивного i суто наукового аналiзу полiтичними догмами завдають суспiльству непоправної шкоди.
Однiєю з найголовнiших проблем сьогодення є нормалiзацiя релiгiйного життя в Українi, зокрема на Прикарпаттi. Її важливiсть i складнiсть тим бiльшi, що вона нерозривно поєднується з проблемою нацiонального вiдродження. У ходi довголiтнiх нацiонально-визвольних змагань греко-католицька церква стала нацiональною, українською. Тому, важливими є питання повноцінного висвітлення її ролі в історії українського народу. Одним з таких питань є роль Української греко-католицької церкви в розгортанні просвітницького руху на Прикарпатті в ХІХ столітті.
Вiдомо, що Просвiтництво на Прикарпатті збiгається з першою хвилею нацiонально-визвольного руху. В часi це охоплювало більшу частину ХІХ столiття. Духовна нива нацiонального життя цього перiоду густо засiяна iменами народних дiячiв, серед яких чiльне мiсце посiдає греко-католицьке духовенство — єдина на той час освiчена верства українського суспiльства, яка вiдiграла мiсiю iдеолога i провiдника нацiонально-визвольного руху галицьких русинiв. Церква дала Українi в часи великої скрути цiлий ряд видатних особистостей: релiгiйних, культурних i державних дiячiв, iсторикiв, письменникiв, художникiв, композиторiв.
Розвиток Галицької Русi того часу зумовлювала її соцiальна структура: основну масу українцiв становило крiпосне селянство, яке польськi та нiмецькi магнати не допускали навiть до початкової освiти, тим бiльше рiдною мовою. Денацiоналiзаторська полiтика загарбникiв стала причиною вiдсутностi в Галичинi української iнтелiгенцiї, шкiл, значних матерiальних i духовних здобуткiв. Польська шляхта прагнула полонiзувати українськi землi, перетворювала мiста у свої форпости, ускладнювала доступ до них українського населення. Вони намагались звести нанiвець функцiї народної мови, не допускали її в сферу полiтико-адмiнiстративного i культурного вжитку. Вiдомо, що руськi (українські) лекцiї в навчальних закладах того часу коштували дешевше, нiж латинськi, а українських професорiв не визнавали, не допускаючи їх навiть до засiдань факультетiв.
Iсторично склалося так, що майже всi дiячi західноукраїнського відродження належали до священицького стану. Ряди нацiональної iнтелiгенцiї поповнювала тiльки духовна семiнарiя. Iван Франко вiдмiчав, що "при руськiй мовi, при руськiй народності лишалися тільки прості чорні хлопи I вбогі та мало вченi сiльськi священики”. Разом з тим, сiльськi священики досить часто мало чим вiдрiзнялися вiд селян. Як вiдмiчав відомий український історик М.Возняк, "…на селi не раз можна було бачити, як священик у подертiй одежинi... з люлькою в ротi, з батогом у руках iшов коло своїх коней або волiв". З метою пiднесення рівня освiти єпископи докладають багато зусиль, щоб органiзувати духовну школу для священиків. У 1774 році Марiя Тереза у Вiднi при церквi св.Варвари заснувала семiнар, так званий Барбареум, де жили i вчилися богослови з Закарпаття, Хорватiї та Галичини. При Львiвському унiверситетi у 1787 році було засновано "Studium ruthenum" — Руський науковий iнститут, який готував священикiв з обов`язковим знанням української мови. Ця установа проiснувала до 1809 року i пiдготувала 470 високоосвiчених священикiв, якi внесли значний вклад у пробудження Галичини. В 1783 році у Львовi вiдкривається ще одна семiнарiя для навчання греко-католицьких священикiв українською мовою, яка проiснувала до 1817 року, тобто до часу, коли заново почав дiяти Львiвський унiверситет з богословським факультетом i потреба в ще одному богословському навчальному закладi на деякий час вiдпала. На прохання львiвського єпископа Петра Бiлянського було дозволено, щоб на теологiчному та фiлософському факультетах унiверситету викладання велося українською мовою до того часу, поки українськi кандидати не оволодiють латинською. Все це дало змогу без надмiрних труднощiв отримувати освiту як вдома, так i в iнших вищих школах як Австро-Угорщини, так i за її межами — у Вiднi, Римi, Iнсбруку, Празi, Фрайнбурзi.Контакти з представниками iнших народiв неминуче приводили до росту нацiональної свiдомостi молодих українцiв, утверджували розумiння значення рiдної мови. Ось чому серед духовенства починають з`являтися послiдовнi борцi за права українського народу, якi самi з повагою ставилися до української мови i домагалися шанування її в повсякденному життi. В цей перiод греко-католицьке духовенство i закладає основи вiдродження українського народу.
Досить довгий час гостро стояло питання Галицької митрополiї. В 1808 році вона вiдновила свою дiяльнiсть. До її складу ввiйшли Львiвська, Перемиська (до її примусового переведення на православ`я), Холмська єпархiї, а згодом (в 1885 році) засновується єпархiя Станiславiвська.