Митрополит Андрій Шептицький та його роль у піднесенні національного життя на західно-українських землях
Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не ув’язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит він ex officio був депутатом віденського парляменту і галицького сейму, але в стінах обох цих шановних закладів до 1914 р. з’явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на освітянські теми. Духовенство може мати лише духовний авторитет (рішучий відхід від політиканства у стилі Сильв. Сембратовича). Цим духовенство здобуде собі незалежність (воно повинне не боятися засуджувати нехристиянські акції, такі як убивство Січинським графа Потоцького). Від цього, на глибоке переконання митрополита, виграє і український національний рух, і Греко-Католицька Церква. Ця позиція надалі виявилася надзвичайно плідною і мудрою.
Найбільше прихиляли до святоюрського владики його особисті риси; він був надзвичайно приступний і тактовний із людьми, у спілкуванні з ним не відчувалося з його боку жодного намагання перед кимось вивищитися, він мав завжди (!) відкриті двері для кожного. Потрапити на прийом до митрополита, якщо він був у Львові, не складало жодної трудности. Митрополит нікого не уникав. Усім він мимоволі починав імпонувати. Але швидше, ніж із інтеліґенцією, він тісно зблизився із народними масами.
Остаточно його авторитет утвердився під час Першої Світової війни.
Арешт Шептицького російською окупаційною владою 19 вересня 1914, в суботу, коло 10 год. ранку, – не був для нього жодною несподіванкою. Граф Шереметьєв дав йому, за доброю російською традицією, лишень дві години на збори. Претекстом для арешту послужила аж ніяк не войовнича проповідь у Волоській (Успенській) церкві у Львові, де митрополит говорив якраз про спільність східньохристиянських традицій галичан і окупантів, спільність, завдяки якій могло б народжуватися якесь порозуміння.
“Галичина в час окупації опинилася в руках поліцейської та чиновничої наволочі, що її посилано сюди на посади, а вона, користаючи з воєнного стану, робила, що хотіла” (М. Грушевський).
Звільнено митрополита з заслання лише стараннями красноярського (sic!) єпископа Никона, який звернувся з клопотанням до Керенського.
На розпити, як йому велося у важких умовах заслання, митрополит жартома ухильно відповідав, що там він зміг купу всього перечитати, на що ніколи не мав би часу в нормальних умовах.
Християнська велич: найбільше наполягали на арешті і засланні митрополита православні єпископи Антоній і Євлогій (Холмський) – як тепер говориться, україножери. І от у 1919 р., коли уряд УНР вислав їх за антинародну діяльність до Галичини, вони отримали допомогу від Шептицького!
Однією з малозгадуваних (але значущих для висвітлення його christianitas) соціяльних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків.
Шептицький стояв вище галицьких неприхильностей і упереджень: якось дочка Франка (Анна) прийшла до митрополії просити про панахиду за батьком; її зустрів о. Михайло Цегельський і заявив, що Франко помер без Бога, і Церква не може і не буде за нього молитися; аж тут із-за дверей пролунав голос: “Помиляєтеся, отче Цегельський!”.Рабин Єзекиїл Левін звертався до митрополита по допомогу (під час погрому у Львові), коли митрополит був під польським домашнім арештом у палатах навпроти собору Юра (не мав дозволу пройти навіть до самого собору); Шептицький сказав, що не може якось зарадити, проте дав рабинові дискретно 500 корон.
“Завжди, коли я перебував у тих малих галицьких містечках, – а Ти їх, мамо, теж добре знаєш, – мені чомусь здавалося, що найбіднішими серед бідних то є жиди... І ці жидівські кагали, в яких більшість була біднота, були найпобожніші” (цитата з літературної містифікації Гр. Лужницького – “листів митрополита до матері”; в підґрунті цієї містифікації, проте, лежать справді якісь автентичні матеріяли, якими послуговувався Лужницький).
За Польщі становище українства в Галичині різко погіршилося; знову, як у середині XIX ст., провідну ролю почала відогравати Церква; якщо за Австрії митрополит був для українців одним із авторитетів, бо поряд з ним стояли й інші авторитети – напр., Голова Народного Комітету та Парляментарної Репрезентації, а також Голова НТШ, то за Польщі залишився один митрополит як “батько батьків”.
Цісаря не стало, як не стало і віденського парляменту, що були певною мірою арбітрами польсько-українських зіткнень. Варшавський сейм – то був уже не австрійський парлямент.