Релігійні права. Законодавство України, яке регулює правовідносини у сфері здійснення релігійних прав

в. Органи.

Міжнародний механізм гарантування прав людини відбувається на трьох рівнях:

1.в рамках ООН (Комісія з прав людини Економічної і Соціальної ради, комітети ООН: з прав людини, дискримінаційні)

2.в рамках Європи: європейська комісія з прав людини, Європейський Суд з прав людини, Комісар Ради Європи з прав людини.3.в рамках держави: омбудсмен, Державний комітет України у справах релігій (його діяльність регулюється Указом Президента України „Про Положення про Державний комітет України у справах релігій” від 14.11.2000 року №1229/2000), у якому є колегія, експертна рада, можуть утворюватись наукова (науково-консультативна) рада та інші дорадчі органи, суди, місцеві ради та їх виконкоми та інші органи державної влади та місцевого самоврядування.

Як показує практика, найбільш ефективним захисником релігійних прав є Європейський суд з прав людини. В результаті роботи Суду було опубліковано більше як 45 справ, заявники яких висували вимоги на грунті ст. 9 Європейської Конвенції з захисту прав людини, яка проголошує право на свободу віросповідання.

3Межі здійснення релігійних прав. Взаємовідносини держави і церкви.

Здійснення прав людини пов’язано з проблемою меж прав людини. Тобто своє право ми здійснюємо доти, доки воно не суперечить і не посягає на права іншої людини, на загальносоціальний інтерес. У зв’язку з цим виникає необхідність з’ясування меж релігійних прав. Під таким межами розуміють різноманітні природні та соціальні явища. Щодо природніх меж прав людини, то їх визначають біологічні, фізіологічні, екологічні властивості людини. Щодо соціальних меж, то вони зумовлюються тим, що людина живе в оточенні собі подібних, тобто соціумі, що накладає на неї певні обмеження. Межі прав людини встановлюються як в національному законодавстві, так і в міжнародних актах з прав людини.

Зокрема Міжнародний пакт про громадянські і політичні права у ч. 3 ст. 18 встановлює, що свобода сповідувати релігію чи переконання може піддаватися лише таким обмеженням, які визначені законами і необхідні для: 1. охорони суспільної безпеки; 2. порядку; 3. здоров’я; 4. моралі; 4. основних прав та свобод інших осіб. В національному законодавстві, зокрема в ч. 2 ст. 35 Конституції України і ч. 4 ст. 3 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” є аналогічні норми. Тобто правове регулювання та діяльність органів державної влади не може звужувати обсяг релігійних прав, що визначений даними межами.

Оскільки обмеження релігійних прав здійснюється, головним чином, державними органами, а на релігійних правах залежить тільки віруючим, які об’єднуються у релігійні організації, то тут постає питання про взаємовідносини релігійних організацій (церкви) і державних органів (держави), про межі їх взаємовпливу та співпраці.

Ч. 3 ст. 35 Конституції України чітко визначає, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Ст. 5 Закону України „Про свободу совісті і релігійні організації” містить аналогічну статтю. За ч. 3 цієї статті держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Таким чином держава визначає межі своїх повноважень стосовно релігійних організацій, і з іншої сторони наділяє релігійні організації певними правами та обов’язками. Тобто так чи інакше церква існує в межах правового поля, яке створює держава. Проте держава в свою чергу зазнає впливу церкви. Церква має вирішальний вплив на частину її громадян, які належать до цієї церкви, церква створює свою систему норм (церковне право), яке регулює внутрішні відносини між її членами і зовнішні — з суспільством, церква суттєво впливає на формування ідеології в державі, моральних та інших соціальних норм, на рівень правової культури, може сприяти державі у виконанні її функцій. Щодо останнього, то ч. 6 ст. 5 Закону України „Про свободу совісті і релігійні організації” визначає, що релігійні організації не виконують державних функцій. Тоді як в реальному житті є чимало ділянок для співпраці та взаємодопомоги церкви та держави. Одним з них є встановлення інституту капеланства в Збройних силах України. Практично всі науковці погоджуються з тим, що інститут капеланства повинен бути введений, оскільки, по-перше, це буде сприяти реалізації ч. 3 ст. 21 Закону України, яка надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів, крім того соціологічні дослідження показують, що присутність капелана позитивно впливає на виконання війсковослужбовцями своїх обов’язків, піднімає бойовий дух армії, скрочує кількість самогубств тощо. Проте зараз тривають суперечки з приводу правового статусу капеланів, а також особливостей реального забезпечення релігійних прав віруючих різних конфесій.Точки дотику церкви і держави є, як вже зазначалося, в процесі проведення освітньої діяльності, реалізації сімейного законодавства, участі церкви в процесі реабілітації осіб, що відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, у процесі соціалізації бездомних дітей та дітей позбавлених батьківського піклування, тощо. У всіх цих галузях співпраця церкви і держави, як свідчить зарубіжний досвід і соціологічні дослідження, може дати колосальні результати. Але на разі в Україні немає жодної правової підстави для такої співпраці, хоча вона не в широких масштабах і відбувається завдяки інтузіазму деяких представників обох сторін.