Релігійні права. Законодавство України, яке регулює правовідносини у сфері здійснення релігійних прав

є. Готувати, призначати, обирати або призначати за правом успадковування відповідних керівників відповідно до потреб та норм тієї чи іншої релігії або переконань;

ж. Дотримуватися днів відпочинку та відзначати свята та відправляти обряди у відповідності з приписами релігії чи переконань;

з. Встановлювати і підтримувати зв’язки з окремими особами та громадами в галузі релігії та переконань на національному та міжнаціональному рівнях.

Національне законодавство встановлює низку інших умов та засобів, з яких складаються можливості людини для забезпечення релігійних потреб людини, наприклад, Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” говорить, що „Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії” тощо.

2.Юридичні гарантії реалізації релігійних прав.

Але зведення прав людини до офіційного проголошення розраховано на ідеальне суспільство, в якому ніхто не порушує чужих прав. Але в реальному світі завжди залишається актуальною проблема підтримки прав системою практичних, в тому числі юридичних заходів, тобто встановлення юридичних гарантій реалізації прав.

Є такі види гарантій реалізації релігійних прав як акти і органи.а. Акти. Цей вид гарантій складається з міжнародних актів та національного законодавства. До міжнародних актів належать закрема такі, як Загальна декларація прав людини (ст. 18, 29), Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, Європейська конвенція з прав людини і основних свобод (ст. 9), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст.ст. 18, 19, 20, 27), Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (п.а, VІІ), Підсумковий документ віденської зустрічі представників держав-учасників Наради з безпеки і співробітництва в Європі (п.п. 16-18) тощо. Щодо національного законодавства, то релігійні права гарантуються Конституцією України (ст. 35), Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 16 червня 1992 року, Законом України „Про альтернативну (невійськову) службу” від 12 грудня 1991 року (ст.ст. 1, 2, 5, 13, 28), Законом України „Про освіту” від 23 травня 1991 року (ст. 8), Законом України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 28 березня 1992 року, Цивільним кодексом України від 16.01.2003 р., Цивільним процесуальним кодексом України від 18.07.1963 р., Кримінальним кодексом України від 05.09.2001 р. (ст.ст. 178-181), Кримінально-процесуальним кодексом України від 28.12.1960 р. (п.1 ч.1 ст. 69), та низкою інших законів і підзаконних нормативних актів.

Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” є основним нормативним актом, який розкриває зміст релігійних прав і встановлює гарантії їх реалізації. Зокрема, у ст. 3 він зазначає, що ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Але відразу мусимо зазначити, що ця стаття є декларативною, оскільки в законодавстві України не передбачено механізму захисту від таких дій як примус до участі або неучасті у богослуженнях, релігійних обрядах і церемоніях, до навчання релігії.

Ст. 3 Закону проголошує іншу вагому гарантію, а саме, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. До 21 черевня 2001 року ця стаття, як і попередня була декларативною, оскільки КПК України не робив жодного вийнятку щодо заборони допиту священників. Але після проведення „малої” судової реформи відповідно до п.1 ч.1 ст. 69 КПК України священнослужителі не можуть бути допитані як свідки з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обо’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості. ЦПК України від 18.03.2004 р. містить подібну норму у п.3 ч.1 ст. 51, за якою не підлягають попиту як свідки священнослужителі — про відомості одержані ними на сповіді віруючих. Проте нині чинний ЦПК України не містить такої норми.

Ще одну з суттєвих гарантій реалізації релігійних прав містить ст. 4 Закону, яка проголошує рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, і в якій зазначається, що в офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Крім того, Закон регулює взаємовідносини держави і церкви, порядок створення релігійних організацій та їх функціонування, тощо.