Аскетичні моменти у релігійно-філософських поглядах стародавніх греків
В області політичного ідеалу Платон виявився шанувальником аскетичного духу Спарти, що визначило гіпертрофований аскетизм його концепції. Він вважав, що усі повинні володіти однаковою часткою майна; золото і срібло слід заборонити, приватну власність скасувати, тому що щастя - не в багатстві; чоловіки і жінки повинні жити в спільних будинках і їсти за спільним столом; одруження повинно здійснюватися по жеребу; діти віддаються на виховання суспільству, так що батьки навіть не повинні знати, які саме діти - їх; до всіх дорослих діти повинні звертатися «батько» і «мати»; народжених каліками слід ховати в потайному місці (діалог «Держава»). Неважко побачити, що багато пізніших утопій комуністичного типу походять від Держави Платона.
Учень Платона Аристотель (384-322 р. до Р.Х.), на відміну від свого вчителя, приділяв більше уваги не метафізиці, а фізичному світові. Автор численних основоположних праць природничонаукового характеру, він не був проникнутий містичною релігійністю Платона. Проте, вчення Аристотеля містить деякі цінні для історії аскетизму моменти.
По-перше, Аристотель приділяв велику увагу етиці (трактат «Нікомахова етика). Тут він викладає принципи, на яких варто будувати поведінку людини. Він вважає, що робить людей гарними законодавство, яке змушує набувати гарні звички. Крайності завжди порочні; слід шукати «золоту середину» між двома крайностями - так, сміливість - це щось середнє між боягузтвом і безрозсудним хвацтвом. Одночасно важливою якістю Аристотель вважає гордість, необхідно нехтувати всяким, хто заслуговує презирства. Він вважає також, що справді доброчесних людей не може бути багато, що бути доброчесними можуть тільки люди, які займають видне місце в суспільстві (монархи й аристократи). Це сильно відрізняє його погляд на людину від християнської етики. Трохи ближче до християнської аскетичної позиції Аристотель тоді, коли він викладає свій погляд на насолоду. Для нього насолоди не зводяться до тілесних задоволень - треба вміти радуватися проявам божественного в звичайних речах. Деякі рекомендації до помірності містяться в «Політиці» Аристотеля, але вони носять дещо приземлений, «житейський» характер. Не можна женитися занадто молодим, тому що діти будуть народжуватися слабкими; не можна говорити непристойності, тому що це веде до розгнузданості взагалі, і т.д. У цілому ж Аристотель, на якого широко спиралася середньовічна релігійна думка християн і мусульман, дав аскетиці значно менше, ніж іншим областям богослов'я.
Свою лепту вніс у розвиток ідеї аскетизму, епатуючи співгромадян, кінік (тобто, який жив, «як собака») Діоген Синопський (404-323 рр. до Р.Х.). Домом йому служила закинута бочка[6] . З майна в нього були всього лише ціпок і чашка; останню він розбив, коли побачив хлопчика, який п'є пригорщами зі струмка. Він став основоположником школи кініків (циніків), котрі убозтво і бідність проголосили істотною ознакою мудрості.«Мистецтво жити», що передбачає «терапію душі», зцілення її від пороків і пристрастей бачили в філософії філософи-стоїки (порівн. також відоме означення філософії як «мистецтва вмирання» у Платона - див. 4, с. 13). За вченням стоїків, мета філософії полягає в моральному поводженні людини. Філософія - вправа - 'άσκησις, у мистецтві, й, насамперед, - у мистецтві вищому - у чесноті; вона вчителька чесноти; чесноти можна навчитися, тільки вправляючись у ній, звідси твердження стоїків, що філософія - сама по собі чеснота. В школі стоїків було вироблено також характерне поняття апатії. 'Аπάθεια означає буквально «відсутність страждань», безпристрасність (ά - негативна частка; πάθος - пристрасть, страждання або взагалі почуття). Стоїки позначали так здатність мудреця не радуватися звичайним насолодам і не страждати від страхів звичайних людей: вони вважали, що мудрець сам керує своєю поведінкою, виходячи з морального закону.
Усі ці риси поступово стали сприйматися як атрибут філософа взагалі. Характерні похвали на адресу пізньоантичного філософа Прокла, який був неодружений, украй стриманий в їжі і питві, стійко переносив страждання, прагнув якнайменше спати і безперестану віддавався розумовій роботі [22, 174-178].
Як бачимо, у вченнях, що висували визначений духовний ідеал, аскеза зрештою стала утверджуватися як необхідний засіб його досягнення.
Якщо підвести всім цим, досить складним, шуканням деякий підсумок з християнської точки зору, то, насамперед потрібно визнати досить правильним поняття про чесноту як основний принцип моральної діяльності людини.
Принципом, що лежав в основі грецької моралі, була чеснота ('αρετή), котру всі шукали і котрої всі домагалися [23, с. 20-21]. Чеснота знаходила вираження у формі добровільного убозтва, фізичного і духовного стримування; чеснотою вважалася цнотливість (безшлюбність і умиротворення чуттєвості).
Але тут не було особливого керівництва Божества, не було Одкровення. Тому робота для знаходження принципу моральної діяльності в древніх греків відбувалася шляхом суб'єктивного міркування й аналізу єдино особистої самосвідомості. Отже, керівним началом і разом джерелом морально-аскетичного ставлення до життя в них був досвід філософської абстракції і споглядання. Але при всьому цьому слід враховувати те, що «рисою аскетизму еллінів, як і взагалі язичників, служить протиріччя або роздвоєність між настроєм і вираженням цього настрою у факті. Боротьба з одною пристрастю супроводжується в них рабством в іншої - переважно гордості, марнославства, хвастощів»; чеснота смирення була глибоко чужа їм, і «відсутність цієї чесноти червоною ниткою проходить через життя всіх язичників»[23, с. 13]. Характерна відсутність у греків поняття совість (яка проснулася лише в Сократа і стоїків) також говорить сама за себе.