Аскетичні моменти у релігійно-філософських поглядах стародавніх греків
Таким чином піфагорійці вчили, що гармонія - основа існування, основа життя. Де немає гармонії, там немає життя. Звідси, у свою чергу, виходить, що практичне завдання людини полягає в облаштуванні, згідно з поняттям гармонії, життя спочатку індивідуального, а потім суспільного. Процес досягнення цієї гармонії є чеснота.
Піфагорійський спосіб життя спирався на ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці ставили прекрасне й благопристойне, на друге - вигідне й корисне, на третє - приємне. До прекрасного й благопристойного піфагорійці відносили в першу чергу науку [9, с. 140], вважаючи її елітним заняттям, сприяючим звільненню від круговороту народження і найважливішим засобом очищення людини. Піфагор недарма прославився як великий математик, який абсолютизував поняття числа («всі речі суть числа»). Він помітив, що число - міра всього сущого, що явище і його якість визначається через кількість, і заявив, що «число.. володіє речами» [9, с. 134; див. 15, с. 276]. Звідси і прагнення точно обчислити, що якраз личить мудрецеві.
Піфагорійці вважали, що видимі матеріальні речі - ілюзорні і що слід розвивати в собі почуття небесного. Статут піфагорійського союзу визначив умови прийому до союзу і спосіб життя його членів. У союз приймалися особи чоловічої і жіночої статі (зрозуміло, тільки вільні), які витримали багаторічну перевірку своїх розумових і моральних якостей. Власність була спільною, при вступі в союз усі здавали свою власність особливим економам. У союзі було два ступені: акусматики (послушники), які засвоювали знання догматично, і математики (вчені), які займалися складнішими питаннями. Піфагорійський союз був закритою організацією, а його вчення - таємним.
Піфагорійці вставали до сходу сонця. Прокинувшись, вони йшли на берег моря зустрічати сонце. Потім вони обмірковували майбутні справи, робили гімнастику, трудилися. Ввечері вони влаштовували спільне купання, після чого всі разом вечеряли і здійснювали „возлияние” (вилив почуттів) богам. Потім слідувало спільне читання. Перед сном піфагорієць усвідомлював попередній день: «І не можна було прийняти очима спокійними сну, поки тричі не продумаєш минулий день: як я його прожив? що я зробив? який мій обов'язок залишився невиконаним?» [9, с. 141].В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне». «Належне» - це перемога над пристрастями, це підпорядкування молодших старшим, це культ дружби і товаришування (свої корені мало в орфічній громаді), нарешті - це шанування Піфагора. Велику увагу піфагорійці приділяли медицині, психотерапії і проблемі дітонародження. Вони розробляли прийоми поліпшення розумових здібностей, уміння слухати й спостерігати. Вони розвивали свою пам'ять, як механічну, так і смислову (остання можлива лише в тому випадку, коли в системі знання знайдені визначальні начала).
Метою піфагорійської школи є виховання в її членів самовладання, моральної урівноваженості, гармонії тіла і душі. Кращими засобами для досягнення школою цієї мети вважалася, з одного боку, утриманість, що розумілася і в фізичному, і в духовному сенсі, і, з другого боку - музика, як засіб, заспокоюючий бунтівний настрій людини.
У піфагорійстві сама філософія мислилася як «інструмент» очищення душі і розуму людини, як свого роду аскеза. φιλόσοφος, згідно Піфагору, - це людина, вивчаюча природу і практикуюча доброчесне життя. В числі чеснот найважливішу роль грала безпристрасність ('απάθεια), оскільки саме пристрасті розглядалися як головна причина зла. [18, с. 123; див. 4, с. 94].
Разом з тим, в орфічному аскетизмі було чимало грубого і наївного марновірства, що виразилося в табуюванні зовсім безневинних речей.
У правилах орфізму були наступні: не вживати в їжу бобів (вважалося, що в них живуть душі предків[4] ) і серця тварин, не піднімати того, що впало, не ламати хліба, не відкушувати від цілого буханця, не доторкатися до білого півня, не розмішувати вогню залізом, не переступати через поперечину, не общипувати вінка, не сідати на мірку в одну кварту, не ходити по великій дорозі, не залишати сліду горщика на золі, не дивитися в дзеркало біля вогню, розправляти постіль, щоб не залишати відбитка тіла, проганяти ластівок, що в'ють гніздо під дахом.
Наступні філософи внесли свою лепту в розвиток аскетичної свідомості. До їх числа слід віднести Демокрита (460-370 рр. до Р.Х.). Демокрит вважав, що душа смертна і гине разом з тілом. За Демокритом, ніякого загробного існування душі немає і не може бути: «Душі гинуть. Бо те, що народжується разом з тілом, з необхідністю повинно загинути разом з ним»; «деякі люди, не знаючи, що смертна природа людини підлягає руйнуванню…складають байки про те, що буде після смерті» [19, с. 466; див. 9, с. 192-193].
Відношення Демокрита до сім'ї, жінки та дітей негативне. Він віддає перевагу безшлюбному життю. Демокрит високо цінує щиру розумну дружбу, адже «дружба одного розумного краща дружби всіх нерозумних» [19, с. 660]. «Той недостойний жити, у кого немає гарного друга, адже це значить, що він погана людина. Найнебезпечніший для дружби наклеп: меч рубає, а наклеп розділяє друзів» [19, с. 666]. Щоб не помилитися у виборі друзів, треба судити про них по справах, а не по словах, хоча і «слово - тінь справи» [19, с. 565]. Тому й самому «потрібно прагнути до доброчесних справ і вчинків, а не до слів» [19, с. 669; див. 9, с. 198]. Мету виховання - досягнення чесноти - краще здійснювати переконанням і доводами розуму, ніж примусом. В основі виховання - здатність до сорому, тобто совість. «Прекрасне осягається шляхом вивчення і ціною великих зусиль, погане засвоюється само собою, без труда» [19, с. 774]. Сама здатність трудитися приходить до людини в процесі навчання письму, музиці, гімнастиці і т.п. Виявляючи своє невміння і незнання, людина соромиться, усвідомлює свою обмеженість і втрачає свою гординю, якщо вона в неї була.