Вселенські збори

Католицькі вчені в списки Вселенських Соборів вносять наступні 22 собори: Нікейський І 325 р., Константинопольський І 388 р., Ефеський431 р., Халкідонський 451 р., Константинопольський ІІ 553 р., Константинопольський ІІІ 680-681 рр., Нікейський ІІ 787 р., Константинопольський IV 869 р., Латеранський І 1123 р., Латеранський ІІ 1139 р., Латеранський ІІІ 1179 р., Латеранський ІV 1215 р., Ліонський І 1245 р., Ліонський ІІ 1274 р., В'єнський 1311 р., Констанський 1414-1418 рр., Базельський 1431 р., Флорентійський 1439 р., Латеранський V 1512-1516 рр., Триденський 1545-1563 рр., Ватиканський І 1869-1870 рр. і Ватиканський ІІ 1962 р. На Ватиканському І Соборі з проголошенням догмату про безгрішність папи, Вселенський Собор у Римо-Католицькій Церкві назавжди тримав значення наради єпископів при папі. Православна Церква Вселенськими Соборами визнає перші 8 соборів із 22 Римо-Католицької Церкви.

Церковна організація остаточно склалася в VІ столітті. Імператор Юстиніан (527-565) своїм указом визначив п'ять центрів патріархій: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а митрополіям - єпископи. Було створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії. Від названих патріархій пізніше відокремилися автокефальні церкви.

Християнство навіть при зародженні не було єдиним з точки зору ідеології та організації. У ньому виникало багато різних течій, обумовлених соціальними чинниками 395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочався процес розділення римської і константинопольської церкви, який завершився 1054 р. Західна церква з часом отримала назву католицької (вселенської), а східна - православної. У 16 ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії православ'я, католицизм і протестантизм.

Діяльність та значення Вселенських Соборів важко переоцінити, оскільки проблеми, підняті й висвітлені в них, дають змогу краще зрозуміти та осмислити процес формування християнської догматики та церковних канонів і традицій, що, зрозуміло, допомагає на сучасному етапі розвитку Християнської Церкви об'єктивно аналізувати її теологічні і конфесійні особливості, а також характеризувати й вивчати аспекти державної діяльності і теоретичні богословські тенденції відносно загальних трансформаційних явищ у її внутрішній ієрархічній структурі.

Без перебільшення можна сказати, що Другий Ватиканський Собор став однією із найважливіших релігійних подій ХХ століття. Він був задуманий в голові одного чоловіка, Анжело Ронкаллі, папи Івана ХХІІІ. Ще не пройшло й трьох місяців з моменту початку свого правління, як він скликав до Риму 17 кардиналів на 25 січня 1959 року. Реакцією кардиналів на папське оголошення була … цілковита тиша.

Головною метою Собору було започаткувати широкомасштабне оновлення церкви, узгодити церкву із часом, не відкидаючи своєї спадщини, але переоцінюючи її, звертаючи особливу увагу на дотриманні минулого папського вчення. “Впустімо трохи свіжого повітря у Церкву”, - сказав Іван ХХІІІ, відкриваючи вікно. “Те, що пропонував папа, звісно, що повернулося досить революційно - не зміною у доктрині, як такій, але зміною у тому, що я називаю Католицьким синтезом”, - пише пастор Куртіс Ян у своєму ессе “Другий Ватиканський Собор: Зміна і Продовженість у Католицькому Синтезі”, зачитаному в 1999 році на пасторській конференції ВЄЛС [11].

“У ХІХ столітті, коли більшість Католиків все ще підходила до богослов'я із неісторичної, догматичної точки зору, окремі особистості, як Джон Генрі Ньюмен в Англії та Йоган Адам Мюлер у Баварії, починали історичне мислення у Католицьких рамках. На початку ХХ століття, Католицькі філософи, такі як Моріс Блондель у Франції, враховували більш сучасні філософії, намагаючись втілити їх у Католицький синтез” [11].

Між двома світовими війнами і після Другої Світової війни з'явилось декілька нових рухів. Серед них були:

літургійний рух, що шукав шляхів для запровадження у богослужінні принципів та форм ранньої церкви, включаючи участь мирян та використання розмовної мови;

рух біблійного вивчення, що наголошував на дослідженні Святого Письма із нахилом до історично-критичного підходу;

та “нова теологія”, що формувалася Карлом Рахнером, Фон Бальтасаром, Боуєром, Конгаром та Де Лубаком, котрі намагалися впровадити більше сучасних філософій у так званий Католицький синтез.