Релігійний екуменізм з православної точки зору

Дев”яте уявлення екуменізму проголошує, що в неправославних церквах не тільки є благодать, але що ця благодать не в чому не відрізняється від тої, що є у православ”ї, і що всі християнські спільноти світу, як би вони не розрізнялися, є однаково благодатними, що дає підставу говорити про єдину невидиму Церкву. Але це означає, що ані богословська думка, ані спосіб соціального устрою релігійної общини ніяк не впливають на внутрішнє життя членів общини. Теорія виростає з практики і впливає на неї. Честертон писав:” Хіба може бути праведним життя, коли уявленя про життя неправильне? Якщо єресь достатньо єретична, вона впливає на мораль.”4

Десята форма екуменістичної свідомості є найбільш поширеною і найбільш жорсткою: не тільки різні християнські, але й взагалі всі релігіозні шляхи однаково хороші, людина має право обирати будь-який з них, і всі вони приведуть до бажаної мети спасіння. Але “в такому екуменізмі людина позбавляє Творця імені: “Щось є”. Не Хтось, а саме – “щось.”(А. Кураєв)

Явище екуменізму.Головна ідея екуменістичного богослов”я – ідея єдності християнства. Основою зближення екуменісти бачать спільність християнської спадщини, те, що єднає, а не розділяє Церкви, а реальне подолання відчуженості між

-3-

християнами – у поєднанні зусиль як у сфері соціального служіння, так і в розвитку діалогу, метою якого є вивчення й аналіз тих богословських положень, що є спільними або призвели до відчуження. Усі учасники екуменістичного руху не припускають втручання будь-яких позарелігійних, світських чинниківв екуменістичний процес, бо вважають його виключно церковною внутрішньохристиянською проблемою.

Сучасний екуменізм, попри всю свою конфесіональну багатобарвність, бере свої початки у протестантських ініціативах на початку ХХ століття, які саме й привели до зародження нового богослов”я єдності.

Метою сучасного екуменічного процесу є прагнення відновити спілкування у Таїнствах між роз”єднаними сьогодні християнськими Церквами, того спілкування, яким були позначені стосунки між християнськими спільнотами у перших віках їхнього спілкування.

Але, не зважаючи на таку ніби благородну мету, противників екуменізму серед християн було і залишається набагато більше, ніж прибічників або тих, хто співчуває цій ідеї. Противники екуменізму з лав, наприклад Російської Закордонної Православної Церкви стверджують, що “перегородки в Церкві”(конфесіональні) - “це стіни, що розділюють,”2 підкреслюючи, що відділення Православних Церков від єретиків почалося ще за часів Вселенських Соборів і відбувалося заради збереження православної віри від загибелі внаслідок змішування зі згубними єресями.

Така “нетерпимість” православних християн, які бажають зберегти своє віровчення у чистому первісному вигляді, не позбавлена деякого сенсу, оскільки запобігає так би мовити змішуванню “Божого Дару з яєчнею.” В решті- решт всеядність з релігійної точки зору зовсім не є ознакою чесноти, а навпаки, виказує непевність особи, її некомпетентність та невпевненість у тому, що проголошується нею за істину.

З іншого боку православні християни не стверджують, що тільки в їхній конфесії можливе спасіння та повнота єднання зі Святим Духом. Це підтверджується тим, що Православна Церква приймає інших християн, не перехрещуючи іх, а членів деяких – навіть у їхньому їєрархічному сані, тобто католицький священик, який перейшов у Православ”я, не позбавляється сану, а стає православним священиком.

Святитель Філарет Московський писав: ”… дотримуючись святого Писання, ніяку Церков, яка вірить яко Иисус есть Христос, не наважусь я назвати несправжньою. Християнська Церква може бути тільки або “чисто істинною,” яка сповідає істинне і спасительне Божественне вчення без домішок помилкових і шкідливих міркувань людських, або “не чисто істинною,” такою, що домішує до істинного і спасительного віри Христової вчення помилкові та шкідливі міркування людські… Щодо Церкви східної, я довів ще раніше, що її Символ Віри містить чисте вчення.”5

-4-

На завершення хотілося б привести мудру пораду Омара Хайяма: