Середньовічне вільнодумство
Таким чином, хоча виступи проти релігії в період середньовіччя були майже неможливі, окремі ідеї ві¬льнодумства знайшли поширення в усіх країнах Єв¬ропи. Ці ідеї підготували грунт для нового, більш роз¬винутого ступеня вільнодумства — вільнодумства бур¬жуазного суспільства.
У.З. Вільнодумство епохи Відродження і періоду ранніх буржуазних революцій. Розвиток вільнодумства у Західній Європі продовжувався в період розкладу феодального суспільства і початку формування капі¬талістичних відносин. Цей період припадає на XV— XVI ст.
Виникнення кагаталістичного укладу супровод¬жувалося розвитком науки, особливо природознав¬ства, що сприяло посиленню матеріалістичної тен¬денції в філософії. Ця обставина, а також загострення класової боротьби у феодальному суспільстві сприяли відродженню античного вільнодумства і піднесенню його на новий, вищий щабель.
Виступи проти католицької церкви відбувалися в релігійній формі. Так, XIV—XV ст. в Англії мав місце рух проти папства, теоретиком якого виступав Д. Уїк-ліф (1320—1384 рр.) — релігійний реформатор, свя¬щеник. Обмежена критика католицької церкви Д. Ушгі-фом була сприйнята народом з певною антирелігійною спрямованістю, зовсім не так, як він того бажав.
XV ст. ознаменувалося в Чехії могутнім рухом проти церкви, відомим під назвою гуситського. Ян Гус (1371—1415 рр.), який очолив цей рух, виступав проти авторитету церкви і протиставляв "Святому Письму" людський розум і досвід.
У XVI ст. у західноєвропейських країнах ан¬тифеодальний рух і боротьба проти католицької церк¬ви набули найвищого виразу в Реформації, яка здій¬снила буржуазний ідеал "дешевої церкви".
Антикатолицькі настрої трудящих яскраво вия¬вилися під час Селянської війни в Німеччині (1524— ф525 рр.). Одним з вождів цієї війни був Т. Мюнцер (1490—1525 рр.), який був пантеїстом, піддавав кри¬тиці не лише католицизм, а й усе християнство. Він не визнавав Біблії і засуджував вигадки про "царство Боже". Вчення Т. Мюнцера за суттю було революцій¬ним, хоча за формою — релігійним.
В епоху Відродження вільнодумні ідеї набули до¬сить значного поширення. До них звертаються філо¬софи, вчені, письменники, публіцисти. Загаль¬новідомим є твір "Декамерон" італійця Боккаччо (1313—1375 рр.). В ньому автор не тільки відверто ви¬словлює своє вороже ставлення до попів і ченців, а й прямо виступає проти релігії. Так, в новелі про три кільця Боккаччо проводить думку, що іудаїзм, іслам і християнство за своєю суттю однакові.
Німецький гуманіст У. Ґуттен (1488—1523 рр.), не¬зважаючи на те, що сам належав до поміркованого крила реформізму, своїми творами об'єктивно сприяв поширенню вільнодумства, бо перевершив своїх су-I часників у сатиричному викритті богословських не-і доречностей.
У цей самий період добре відомий П. Помпонацці (1462—1524 рр.) з Падуї, посилаючись на матеріалізм, відкинув догмат про безсмертя душі і протиставив йому твердження про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ.
До вільнодумців того часу належав і геніальний італійський художник, вчений, інженер і філософ Ле-онардо да Вінчі (1452—1519 рр.)- Католицьку церкву він називав "крамницею обманів", різко критикуючи теологію і марновірства. Використовуючи біблійні сю¬жети і теми, Леонардо да Вінчі у своїх творах про¬пагував реалізм і радість життя.
Колоритною фігурою вільнодумства XVI ст. був французький філософ Мішель де Монтень (1533— 1592рр.). Виходячи з принципів скептицизму, Мон¬тень висміює ідею безсмертя душі, марновірство ду¬ховенства, релігійну мораль і релігійний догматизм, хоч в цілому він і визнавав існування Бога.
Найбільшого значення в розвитку і обгрунтуванні вільнодумства в епоху Відродження набула наукова діяльність М. Коперника і Д. Бруно.
М. Коперник (1473—1543 рр.) піддав критиці гео¬центричну систему Птолемея, згідно з якою центром Всесвіту вважалася Земля, навколо якої нібито руха¬лись Сонце і планети. Він дав наукові докази ге¬ліоцентричної системи, за якою центром нашої пла¬нетної системи є Сонце. Це був відчутний удар по біблійному вченню про Всесвіт. Послідовники харак¬теризували наукову діяльність М. Коперника як рево¬люційний акт, яким природознавство заявило про свою незалежність від теології.Д. Бруно (1548—1600 рр.) рішуче відкинув непо¬слідовність вчення про "двоякість істини". Істина на¬лежала лише науці, говорив Бруно. За його вченням, Всесвіт єдиний, матеріальний, вічний і нескінченний. Церква з виключною ворожістю ставилася до наукової діяльності Д. Бруно. Вимушений поневірятися по чужих країнах, Д. Бруно був схоплений інквізиторами і після восьмирічного ув'язнення засуджений до стра¬ти. 17 лютого 1600 р. в Римі на Площі квітів Д. Бруно було спалено.