Політичні еліти

В. Липинський підкреслює важливість процесу "постійного відновлен¬ня або зміни аристократії", тобто циркуляції еліт. Коли цей процес припи¬няється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, полі¬тичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. В. Липинський запевняє, що "без своєї власної національної аристократії - без такої мен¬шості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб органі¬зувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од ворожих на¬скоків зовні - немає і не може бути нації". Постійне відтворення нації - це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих класів.

У своєму фундаментальному політичному трактаті "Листи до братів-хліборобів" В. Липинський дуже добре наголошує, що народи, які не вміють витворити власних "панів", тобто політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим.

Політична еліта України. Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальчепка. на такі специфічні еліти:

• еліти класів, прошарків, професійних груп населення;

• еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;

• еліти державних інституцій;

• еліти регіонів (автономія, область, місто, район);

• еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні еко¬номічні структури та засоби масової інформації).Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична елі¬та, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенк¬латурним принципом", а також має досить "клановий характер поведін¬ки". Д. Видрін та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, най¬більшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгло¬мерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних диси¬дентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфі¬кації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти".

Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:

1) як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;

2) як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніаль¬ному правлінню;

3) як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опо¬ром йому.

І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компе¬тентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:

• колишні партійні, державні, господарські керівники;

• вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;

• відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні по¬літв'язні, дисиденти, члени їх сімей);

• вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;

• кар'єристи-демагоги.