ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ, КУЛЬТУРА І ГРОМАДЯНСТВО
Суспільно-політичні доктрини не зводяться лише до розкриття природи і механізмів влади в її інституціона-лістському, нормативному та ідейному аспектах, хоча і не виключають їх. Проблема владних відносин і механізмів у доктринах розглядається з точки зору досягнення певних політичних інтересів, утвердження і зміцнення адекватного цим інтересам суспільного, в тому числі державного устрою.
Суспільно-політичні доктрини — невід'ємна складова частина політичної системи суспільства. Їхня функціональна роль неоднозначна і має кілька аспектів. Насамперед суспільно-політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і тактику тих чи інших партій і суспільно-політичних рухів, їхню діяльність як суб'єктів політичного процесу. Доктрини знаходять своє відображення в програмах і політичних платформах партій та суспільно-політичних рухів і є істотною умовою дієвості їх зусиль у виборчих кампаніях. Без перебільшення можна сказати, що вони визначають електоральну поведінку громадян. Якість суспільно-політичних доктрин є відображенням зрілості політичних партій і рухів.
Розглядаючи сучасні суспільно-політичні доктрини, треба мати на увазі, що на розвиток кожної із них впливають різноспрямовані і суперечливі тенденції, серед яких виділяються дві. Перша — до вдосконалення змісту і логічної структури доктрини, незалежно від того, відповідає це реальній дійсності чи ні. Друга — до приведення окремих своїх компонентів у відповідність зі змінами в реальному стані речей. Як система поглядів на оточуючий світ, тип світоглядності і політико-ідеологічних орієнтацій кожна з доктрин за останні десятиріччя зазнала істотних змін. Вони еволюціонують залежно від зрушень в економіці і соціальній структурі, культурі та ідеології, суспільно-політичному житті. Тому, зосередивши увагу на характеристиках суспільно-політичних доктрин, треба дотримуватися принципу історизму, враховувати розвиток, тенденцію до оновлення на основі переосмислення суспільно-політичної практики.Консерватизм, лібералізм, соціалізм та інші доктрини включають у себе різноманітні течії, мають різні напрями. У цих доктрин чимало точок зіткнення. І це природно, оскільки жодна еволюція в сучасному плюралістичному суспільстві не може бути результатом дій тільки однієї політичної сили. Відбувається зіткнення інтересів, боротьба ідейних платформ, що відображають ці інтереси. В ході боротьби різні платформи взаємно збагачуються і коректуються. Сили, що протистоять, вбирають у себе більш широкі інтереси. Цей процес лежить в основі руху від заідеологізованої до реалістичної політики, який спостерігається дедалі виразніше.
Спектр сучасних соціально-політичних доктрин широкий — від таких, що вважають за необхідне збереження капіталістичного ладу, протидію суспільному прогресові, аж до таких доктрин, які повністю заперечують усі нині існуючі форми суспільного устрою.
НЕОКОНСЕРВАТИЗМ ЯК ДОКТРИНА ЗАХИСТУ ТРАДИЦІЙ І ОДВІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ
З кінця 70-х років найбільш популярною політологічною концепцією стає неоконсерватизм. Загалом консервативна тенденція іде від таких різних за своїми позиціями мислителів, як Платон, Арістотель, Ціцерон, Макіавеллі, Ніцше та ін. Писемна історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця XVIII ст. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає як ідейно-політична доктрина, що відображала здебільшого інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше, сприйнявши окремі положення класичного лібералізму, консерватизм стає ідейно-політичною платформою окремих фракцій буржуазії. Він виступає також як захисна реакція середніх і дрібних підприємців перед невблаганним динамізмом капіталістичного розвитку, що загрожував їх існуванню.
В цілому консерватизм спрямований на збереження, підтримку таких, що історично склалися, форм державного і суспільного життя, насамперед морально-правових його засад. Він спирається на певні стереотипи масової свідомості і традиціоналістські уявлення, завдяки чому має широку соціальну базу серед представників різних верств. На користь консерватизму "працюють" негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес.
У процесі розвитку капіталізму не залишався незмінним зміст консерватизму. Основні його положення еволюціонували як зворотна реакція на зміни в ідейно-політичних течіях, що йому протистояли. Після другої світової війни консерватизм вніс у свої доктрини ряд серйозних змін, покликаних оновити й посилити його соціально-охоронну функцію. Зокрема, він керується такими ліберальними принципами, як конституціоналізм, поділ влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував.
Отже, термін "неоконсерватизм" не дуже вдалий, оскільки створює неправдиве уявлення стагнації і навіть реакційності. Поза тим неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати цінні елементи доктрин. У теоретичному плані він є синтезом неолібералізму і деяких традиціоналістських консервативних цінностей. Проте консерватори сприймають лише такі зміни в своїх позиціях, які не зачіпають суті існуючих інститутів, системи влади та привілеїв.