НЕОКОЛОНІАЛЬНА ЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ВІД РОСІЇ: ОЗНАКИ ТА НЕБЕЗПЕКА

В Україні вже завершено малу приватизацію, створено систему приватної торгівлі, де здебільшого функціонує сімейний капітал; добігає кінця середня приватизація (передусім у харчовій, легкій і будівельній галузях промисловості), де в різних формах фактично вже функціонує приватний капітал.Сьогодні приватизовано і чимало великих об’єктів державної власності. За Державною програмою приватизації на 2000-2002 рр. приватизація здійснюється виключно за кошти та на основі аукціонного продажу об’єктів. Однак дуже важливим, на наш погляд, є питання, хто стане власником стратегічних об’єктів, які сьогодні перебувають у власності держави. В цьому плані українське законодавство не дуже жорстке. Звичайно, позитивним є той факт, що Верховна Рада заборонила брати участь у приватизації компаніям, зареєстрованим в офшорних зонах. Список таких зон склав Кабінет Міністрів (утім, не виключене його уточнення). Однак існують певні схеми, за якими можна ніколи не дізнатися, хто є реальним власником компанії (наприклад, у разі, коли за дорученням клієнта акції підприємства скуповує якийсь банк, інвестиційний фонд чи компанія). Отже, зрозуміло, що законодавча і нормативна бази в даному контексті повинні бути доопрацьовані.

Умови функціонування національного капіталу в Україні є надзвичайно несприятливими і не в змозі забезпечити його нормальний розвиток. Передусім ідеться про чинну податкову систему, яка фактично нищить національний капітал величезною кількістю різноманітних податків та інших відрахувань. Цьому процесові сприяє і сформована Державна податкова адміністрація, діяльність якої базується на каральних принципах.

Свідченням складних умов для розвитку національного бізнесу є те, що нині в Україні зареєстровано лише близько 250-300 тис. малих підприємств, більшість з яких не працює. Окрім неефективної податкової системи, причиною такого стану є міцні позиції кланової номенклатури, яка функціонує за принципами монополізму та корпоративності й не зацікавлена у формуванні національного капіталу. До того ж, вона спричинює спотворення соціальної структури суспільства, коли 5-7% населення — дуже багаті, а 50% — ледь животіють.

ФОРМИ ВИЯВУ НЕОКОЛОНІАЛІЗМУ В УКРАЇНІ

За 10 років Україна не змогла подолати основні проблеми і розв’язати головні завдання постколоніального перехідного періоду. Брак у керівників держави політичної волі до проведення радикальних економічних реформ призвів до того, що в країні створилося сприятливе середовище для відтворення колоніальної залежності у формі неоколоніалізму. Підставою для такого твердження є глибоке вивчення досвіду країн, що розвиваються. Чимало з них опинилися в тенетах неоколоніальної експансії.

Неоколоніалізм означає, що країна-метрополія або безпосередньо, або через пряму зону впливу починає скуповувати за безцінь у колишній колонії підприємства стратегічного значення, зокрема в сировинному чи енергетичному секторах, важкій промисловості, сільському господарстві, а також землю. Ми бачимо, що сьогодні Росія вдається саме до таких дій щодо України. Потвердженням того, що російський капітал почав проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним суб’єктом відносин власності, є: по-перше, купівля російською компанією «ЛУКойл» Одеського нафтопереробного заводу; по-друге, входження російського капіталу на Надвірнянський нафтопереробний завод; по-третє, купівля Лисичанського нафтопереробного заводу Тюменською нафтовою компанією, що контролюється російською «Альфа-груп»; по-четверте, фактично захоплений Росією Миколаївський глиноземний завод через створену в Україні компанію «Український алюміній»; по-п’яте, продовжується боротьба за володіння Дрогобицьким нафтопереробним заводом «Галичина»; по-шосте, інвестором-засновником відкритого акціонерного товариства на базі майна нафтохімічного комплексу концерну «Оріана» (м. Калуш Івано-Франківської обл.) стало ТОВ «Лукойл-Нафтохім» (м.Київ). Насправді ж за дочірньою київською фірмою стоїть однойменний російський концерн; по-сьоме, російський капітал прагне взяти якнайбільшу участь у приватизації ВАТ «Укртелеком», найбільшого в Україні оператора телефонного зв’язку.

Отже, нафтопереробні заводи міст Одеси і Лисичанська вже належать Росії, незабаром до них долучаться і два західноукраїнські НПЗ — Дрогобицький і Долинський.

Сьогодні активно обговорюється питання щодо будівництва низки російських газопроводів, які оминатимуть територію України. Втім, необхідно зауважити, що будівництво такої газотранспортної системи потребує спорудження нових газосховищ для збереження «блакитного палива». У той же час в Україні є великі газосховища, які мають унікальний характер завдяки їх природному утворенню. Подібних не має жодна країна Європи. Будівництво нових газових «комор» потребуватиме великих фінансових витрат з боку РФ. До речі, розмови про те, що Україна сьогодні не може забезпечити свою енергетичну самостійність і буде змушена віддати власні газопроводи у концесію Росії, є безпідставними. Досвід Польщі, Чехії, країн Балтії свідчить, що держави посткомуністичного простору здатні самостійно, незалежно від країн-метрополій (на кшталт Росії), стати економічно та політично самодостатніми.Російський капітал присутній і в приватизації банківської сфери. Наприклад, Київський інвестиційний банк був викуплений російською компанією «Альфа-груп» і перейменований на «Альфа-Банк».Таким чином, слідом за великим російським промисловим капіталом, що активно бере участь у приватизації української промисловості, в нашу країну рушили і банки. Незабаром розпочнеться «збір урожаю» та його вивезення за межі України. Щоправда сьогодні «Альфа-Банку» це «не загрожує»: споріднена з ним Тюменська нафтова компанія придбала пакет акцій «ЛиНОСу», і банк відкриває в Лисичанську свою філію.