Балканський вектор
З певною часткою умовності Балканський півострів може бути поділений на два геостратегічні субрегіони:
Північна зона (Румунія, Словенія і Хорватія) і Південна (Албанія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Греція, Македонія, СРЮ, Туреччина). Перша зона за своїми соціально-політичними, економічни ми й етнічними характеристиками наближається до Центральної Європи й орієнтується на всебічний розвиток зв'язків по комунікаційній лінії ЦСЕ - Адріатика - Південна Європа.
Румунія останнім часом прагне довести НАТО, що вона може стати важливою сполучною ланкою на Балканах і гідна бути прийнятою до Альянсу в новій хвилі розширення. Це змусило Румунію активізувати свої дії по підготовці Договору з Україною про дружбу, добросусідство і співробітництво, який був підписаний президентами цих держав 2 червня 1997 року.Займаючи важливе геостратегічне положення, Румунія прагне стати транзитною державою для транспортування каспійської нафти й нині претендує на роль сполучної ланки між Кавказьким регіоном і Європою. Румунія, що знаходиться на одному з маршрутів постачання нафти на Балкани і далі в Європу, а також Молдова стають зацікавленими партнерами. Таким чином, Бухарест, а з ним і Кишинів, мають намір подовжити вісь стратегічного партнерства, що вже сформувалося між Баку, Тбілісі й Києвом.
Вступ Румунії до НАТО забезпечив би вихід блоку на західне узбережжя Чорного моря і до Болгарії, а через неї - до з'єднання з "анклавами" Греції та Туреччини. У Бухаресті наводять й економічний аргумент: якщо країна вступить до НАТО, то вона стане "своєю", і до неї нарешті надійдуть західні інвестиції. Так чи інакше, це була б подальша серйозна зміна стратегічної ситуації і балансу сил в Європі.
На відміну від України сьогодні Захід дуже уважний до Румунії, хоча поки що з багатьох причин розчаровує її верхи в їхніх найбільш гарячих сподіваннях. Президент США Білл Клінтон не вважав зайвим відвідати Бухарест відразу після Мадрида, запевнивши хазяїв, що двері НАТО залишаються для них відчиненими.
Головний пріоритет політики Словенії і Хорватії - це інтеграція у перспективі в усі західноєвропейські й атлантичні структури. Найближчим вважається завдання отримання такого ж статусу, яким володіє "вишеградська четвірка".
З усіх колишніх югославських республік сьогодні Словенія ближче інших до прийому в ЄС і НАТО, що, безсумнівно, є одним з ключових чинників, які зумовлюють таку, по суті прагматичну, словенську позицію.
Ситуація, що склалася, свідчить, що в Хорватії накопичено цілу низку проблем, які потребують вирішення, й серед них - повернення сербів до Сербської Країни. Як і раніше, існує загроза для сербського населення в Східній Славонії і не виключено, що хорватський уряд спробує переселяти сербів у інші місця Хорватії, незважаючи на те, що Ердутські мирні угоди зберігають за сербськими біженцями право залишитися в Сремсько-Баранській області. У цьому разі можна очікувати нового виходу сербського населення. Тому без принципового вирішення сербського питання в Хорватії не може бути мови про тривалий мир на Балканах.
Незважаючи на те, що Югославія в односторонньому порядку визнала Словенію, офіційна Любляна не поспішає з повною нормаліза цією політичних відносин з Югославією, оскільки, як говорять словенські посадові особи, залишаються невирішеними питання, пов'язані з поділом майна колишньої Югославії. Але, керуючись суто економічними інтересами, словенські бізнесмени намагаються йти попереду політиків.
Південна зона здебільшого зберегла той набір ознак, що міститься у понятті "Балкани": економічна відсталість і нерозвинена інфраструктура, внутрішня політична нестабільність, змішаний етнічний склад населення і вкрай напружені міждержавні стосунки, що загрожують виникненням нових конфліктів. З цієї точки зору слід відзначити і майже повну ідентичність внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці цих країн.
Союзна Республіка Югославія . Визначальний чинник становища сербів на Балканах криється в глибоко укорінених стереотипах впливових політичних і культурних кіл на Заході. Згідно з ними, серби є передовим постом візантійського культурного і геополітичного простору, а отже, можливим чинником політичного і культурного впливу РФ у Південній та Центральній Європі.
Сьогодні міжнародне співтовариство не готове прийняти розпад Сербії. Саме цим пояснюється позиція Заходу щодо президента Югославії, в якому, як і раніше, вбачають гаранта продовження мирного процесу в Боснії і Герцеговині, незважаючи на події в провінції Косово.