Фінансово-промислові політичні групи (клани) та державна влада в Україні

Тут знову доведеться звернутись до ЗМІ, де найоб’єктивнішими видаються публікації В.Піховшека. Отже, “ “БіАйЕм” В.Медведчука, “Славутич” і “Динамо Київ” Г.Суркіса, “РІКО” В.Рабіновича, “Інтерпайп” В.Пінчука, “Інтергаз” І.Шарова та О.Бакая, “Реал-груп” В.Хмельницького, “Ітера” А.Волковського, “Укртелеком” О.Швеця, Укрінбанк О.Кривошиї, “Шелтон” С.Рися, ЄЕСУ Ю.Тимошенко, “Меркс” В.Хорошковського, “Оболонь” О.Слободяна, “Топ-сервіс” В.Фіалковського, “Артеміда” Г.Антоньєвої, “Київ-Донбас” М.Гріншпона. Це - не мартиролог головним чином тому, що всі ці люди та їхні бізнеси знають, нащо їм політика. Знають це і державні, і, скажімо так, недержавні структури, активні у політиці - “Орлан” Є.Червоненко, “Укравіапром” В.Шмарова, “Укрнафта” В.Кононенко, “Київміськбуд” В.Поляченко, “Укррічфлот” М.Славова, “Украгротехсервіс” В.Бортника. Ці ФППГ України сьогодні визначають як олігархії.”18 Та, на думку п.Піховшека, визначати їх так ще зарано. Розмови про українську олігархію народилися не в останню чергу під впливом політичної ситуації в Росії, а український та російський типи олігархії, застерігає він, ототожнювати не можна, адже олігархії виникають там, де певна ФППГ контролює цілу галузь промисловості або виконання державної функції конституційного рівня. Прикладом такої ФППГ є “Газпром”, який контролює значний відсоток видобутку газу в Росії. В Україні подібних монополій природного характеру просто не існує, оскільки відсутні подібні галузі. Це, однак, не означає, що такі олігархії в Україні принципово неможливі - вони можуть постати, а особливо в тому разі, якщо якась певна структура в майбутньому буде контролювати українські системи транспортування газу або автомагістралі. Та все ж таки в порівнянні з Росією існування таких олігархій є справою умовною.

Інша річ - виконання державних функцій. Формування такої можливої олігархії відбуватиметься вольовим шляхом. У зв’язку з цим варто розглянути кадрову політику П.Лазаренка ще в якості прем’єр-міністра України. У своїй “передінаугураційній” промові, виголошеній ще 1997 року, майбутній голова уряду заявив : “Якщо мою кандидатуру затвердять на посаді прем’єра, то я буду формувати уряд, виходячи з професійності кандидатів, але водночас намагатимусь представити в уряді всі регіони”. Виявилося, що в команді прем’єра домінують “професіонали” з Дніпропетровська. На той час серед “дніпропетровців” були і Президент України, і голова Верховного Суду, міністр Кабінету міністрів, і Генеральний прокурор, і керівники деяких управлінь Адміністрації Президента, і заступники міністрів. Усе це, скажімо так, дуже близько до олігархії. Взагалі, розвиток ФППГ Лазаренка значно відрізнявся від інших. Він був лідером групи, що контролювала здійснення основної адміністративної функції у своєму регіоні. Він також зміг одержати підтримку провідних ФППГ регіону в обмін на сприянням у виході на національний рівень, становлення їх у якості галузевих монополій, водночас поступово розміщуючи у структурах влади представників власної команди, налагоджуючи “взаємодію” з органами правопорядку, банківськими структурами та ЗМІ. Таким чином, і сам політик вийшов на національний рівень. Ті ж, хто не бажав підтримувати його чи, тим більше, опиратись, просто зникли.Як правило, генеза українських олігархій такого типу пов’язана з регіонами, які менше, аніж інші, залежать від дотацій з центрального бюджету і є самодостатніми в індустріальному плані. У тих регіонах, де були наявними обидві ці умови, обов’язково з’являвся лідер, політичний вплив якого поступово переходив межі “свого” регіону і вимагав реалізації на національному рівні. У міру того як один лідер, закріплюючись у своєму лідерстві, підминав інших лідерів, йому ставала необхідною вже не відносна, а абсолютна незалежність від Києва. У тих випадках, коли територіальній еліті вдається вийти на національний рівень, неминуче порушуються політичні і економічні інтереси не лише інших територіальних груп, але й іноземного капіталу, який вже закріпився на території України. Тому “олігархування” призвело не до монополізації влади однією ФППГ, а якраз до того, що всі інші ФППГ, які відчули реальну загрозу власному статус-кво, або об’єдналися в боротьбі проти “загарбника”, або не заважали тим, хто боровся проти нього. На думку В.Піховшека, інститут олігархії в Україні де-факто не склався і був перерваний, оскільки він претендував бути вище за інститут президентства, що існував “де-юре”.19

Врешті-решт, зараз ми спостерігаємо закономірний фінал ФППГ Лазаренка : його група фактично розвалилась, а сам він позбавлений депутатського імунітету і перебуває під слідством. Великою мірою цьому сприяла вертикальна побудова цієї ФППГ, тоді як інша група, що має горизонтальну структури, на даний момент є однією з найпотужніших в Україні.

Мова йде про “київську групу” (її часто називають “холдингом”). З організаційного погляду вона є дуже цільним і комплексним утворенням. До її складу входять структури, які забезпечують фактично всі найважливіші напрями діяльності групи. Вони підстраховують, взаємодоповнюють одна одну. Якщо юридичним забезпеченням займається юридична фірма Віктора Медведчука “Бі-Ай-Ем”, то фінанси акумулює Український кредитний банк, а координацією структур в агропромисловому секторі займається Українська аграрна біржа на чолі з Богданом Губським. Головною “дійною коровою” є “Славутич” на чолі з Григорієм Суркісом : концерн постачає нафтопродукти і дає групі чи не основну частину прибутків. Політичне ж забезпечення - “дах” та важелі впливу - надають СДПУ(о), фракція в парламенті, віце-спікерство Віктора Медведчука й ті ради, комісії “при Президентові України” чи КМ, куди входять члени групи. Таким чином, всередині “холдингу” існує чіткий розподіл функцій поміж структур, водночас його члени тримають у них ключові посади і в такий спосіб допомагають та контролюють один одного. В цьому неважко переконатися, якщо врахувати перелік посад, які займають у своїх структурах члени групи. Наприклад, якщо Суркіс займав посаду президента “Славутича”, то Губський - голови правління концерну. З іншого боку, якщо Губський був головою УАБ, то “Славутич” на чолі з Суркісом є одним з найвпливовіших засновників і “операторів” біржі. Цементує групу стратегія спільного заснування економічних структур. 1992 року “сімка” спільно заснувала “Славутич”. Загалом для стратегії членів групи характерне намагання власноруч контролювати структури за допомогою набуття ключових посад. Проте існують і економічні та юридичні механізми “зчеплення” структур “холдингу”. Вони виступають як юридичні особи - засновники один одного або тримають контрольний пакет акцій. Наприклад, серед засновників УАБ є УПФК “Славутич” та АТ “Український кредитний банк”. Пакети акцій самого “Славутича” з українського боку (концерн є СП) на рівних умовах тримають усі сім директорів (Григорій та Ігор Суркіси, Віктор Медведчук, Валентин Згурський, Богдан Губський, Юрій Карпенко, Юрій Лях).20