Соціокультурні виміри політичних трансформацій на рубежі століть у східній Європі
По-четверте, відбулися зміни у сфері духовних цінностей і пріоритетів. Трансформація викликала проблеми соціально-духовної адаптації до нових умов існування мільйонів людей. І важко не погодитись з З. Бжезінським, який висловив передбачення, що потрібно буде ще не менше 50–70 років, перш ніж населення країн, які переживають трансформації зможе сприймати нове соціокультурне середовище як об’єктивно оптимізоване.
Процеси, з ініційовані людьми, отримали в перехідний період самостійний розвиток, некерованість і спонтанність багатьох тенденцій не підлягає сумніву. Люди стали заручниками подій, якими вони не уміють управляти, і в цьому – ще одна своєрідність сучасного процесу змін. Але трансформація дає шанс до засвоєння в майбутньому столітті більш конструктивних ідей, ніж ті, які володіли людьми в кінці ХХ століття. Тому актуальним є вивчення (особливо в культурному сенсі) підсумків суперечливого й несподіваного останнього десятиліття. Процес трансформації в Східній Європі, звичайно, сильно змінив систему ціннісних орієнтирів, особливо серед молоді, але загальна будова культурного спадку все ж вистояла. І хоча життя більшості громадян у перехідних суспільствах проходить в умовах матеріальних негараздів, основні цінності не загинули зовсім, а ніби “законсервувались” і в майбутньому ще стануть ферментом для духовної конвергенції людей.
Доводиться зважати й на те, що виникли також великі майнові розшарування, а злидні, безробіття – нові явища життя для багатьох людей. Нині не можна вважати, що народи на сході Європи скрізь стали на шлях утвердження гуманізму й прав людини, тому що факти життя внесли свої корективи. Масовій суспільній свідомості ще тільки з плином часу потрібно буде засвоїти нові принципи суспільної організації. В економіці – це багатоманітність форм власності й господарювання, необхідність повноцінного регулювання ринку. У соціальній сфері – це визнання реальної диференціації соціальних інтересів і створення механізмів їх гармонізації. У політиці – це принципи демократії, плюралізму. У духовній сфері – багатоманітність культур, світоглядних позицій, свобода творчості, маргіналізація.
Минулі режими залишили у спадок певну соціальну культуру, відмовитись від якої практично вже ніхто не зможе, так само, як і відмінити всю звичну систему соціального захисту. І тому реальна політика трансформації повинна враховувати фактор стану культури, моралі й традицій суспільства. Особливо традицій, що є найбільш автономним багатовимірним суспільним утворенням, які в багатьох випадках сприяють застою, іммобілізму, регресу. В інших випадках традиції вступають у суперечність з існуючою системою, зберігаються всупереч їй. Одночасно деякі традиції протистоять очевидному свідомому політичному досвіду громадян і тим самим стримують їх необхідну політичну й соціальну активність. Практика свідчить про можливість впливати на традиції, включати в них новий політичний досвід, зміцнювати позитивні й послаблювати негативні аспекти [1]. У сучасних парадоксальних суспільствах урізноманітнюється цей політичний досвід, і чим він багатший, тим більше конструктивних, демократичних компонентів у тих традиціях, які закладаються сьогодні. Нові соціальні цінності, норми й мотиви можуть бути сформовані тільки в результаті тривалого впливу середовища і тільки при умові, що саме середовище не руйнує характер народу.Виходячи з буденності, лише частково можна оцінити поглядом духовний та соціокультурний простір останнього десятиріччя. Тим, хто здатний це зробити, відкривається не тільки моральний занепад суспільства, але й стрімке його інтерактуальне зростання в окремих випадках.
Кожне перехідне суспільство, що трансформується, одночасно виражає дві лінії розвитку, пов’язані з надією й сумнівами, і саме в цьому немає ніяких етнічних особливостей, це нормальна психологічна реакція на зміни, які не гарантують кінцевої мети, та й сама мета розмита й далека.
Зміни соціокультурних орієнтирів (і досить суттєві), уже відбулись і відбуваються. Для певної частини суспільства постсоціалістичних країн трансформаційний процес означав прорив у рідну стихію, але для більшості громадян нові стандарти відносин навряд чи виправдали надії на очікувані стандарти особистого успіху. У даний час зміни в соціокультурній сфері пов’язані лише з виходом суспільства з кризового стану – і тільки. Серйозно вести мову про якийсь поступальний розвиток у цій сфері немає підстав або передчасно. І це стосується не лише Росії чи України, але й республік, які утворились на теренах колишньої Югославії і нині знищених війною.
Феномен досить значного посилення релігійності в усіх без винятку постсоціалістичних країнах, з одного боку, виражає певною мірою, розчарування провалом “соціалістичного експерименту”, але з іншого боку, у цьому феномені проглядається відмова прийняти існуючі тенденції розвитку як оптимальні.
У міру поступового зникнення патерналізму як давньої і стійкої риси народного життя слов’янських країн, ми бачимо розвиток націоналізму як іншу форму солідарності. Завдання полягає якраз не в руйнації, а використанні, пристосуванні існуючих національних особливостей та своєрідностей до загальних потреб розвитку.