Політичні еліти постсоціалістичних країн: проблеми методології дослідження

Модель третя (“бунт економічної еліти чи пробудження регіональних еліт”). Номенклатура складалася із двох великих суперечливих одна одній частин – партійних працівників і господарських керівників. Кожна із цих частин мала певну владу й розпоряджалась певними ресурсами. Займаючись безпосередньо виробництвом, забезпечуючи його функціонування, господарники були в менш привілейованому стані, ніж партійна верхівка. “Перебудова” – бунт господарських, економічних еліт, які вимагали зміни політичних позицій і розкріпачення своєї діяльності. Партійна еліта розкололася, і частина (регіональна) долучилася до господарської. У результаті зрощування “реформаторських” фрагментів номенклатури відбулося формування сучасних елітних груп, які становлять певний “сплав” колишніх господарських і партійних регіональних еліт.Модель четверта (“роль контреліти”). У цій моделі відображені публічні й соціальні аспекти політичного процесу. Господарська еліта в боротьбі проти “партократів” використала як свого політичного союзника контреліту (культурну й науково-технічну інтелігенцію), яка зруйнувала вищу політичну компоненту номенклатури, привела до влади економічну еліту та номенклатуру другого й третього ешелонів, частково з’єднавшись з ними [4, с. 83–84].

При демократичному режимі суспільні елітні групи є відкритими – і тому постійно відбувається циркуляція еліти. Як слушно зауважила болгарська дослідниця Крестева, “циркуляція еліт є демократичним механізмом, який перешкоджає монополізуванню влади, вливає свіжу кров (у дійсно демократичній системі не буквально, а в переносному значенні, у формі нових людей, нових ідей)” [3, с. 24].

Підтримуючи теорію В. Парето про циркуляцію еліти, яка відбувається в двох основних формах: як заміна одної еліти іншою і як просування нееліти в еліту, дослідниця зазначає, що “на відміну від герметичної комуністичної еліти, посткомуністична володіє великою пропускною здатністю. Ця особливість найбільше проявилась на початку змін, коли протягом місяців асистенти стали міністрами, адвокати – прем’єрами, письменниця – віце-прем’єром. Ця відкритість демократичної еліти, яка сформувалася, була природною: окрім малочисельних дисидентів і перших партійних функціонерів, вона не мала інших кадрових резервів і повинна була рекрутувати своїх членів ззовні. Істотним індикатором життєвої еліти є збереження цього зовнішнього джерела оновлення” [3, с. 24].

На думку німецької дослідниці У. Хоффман-Ланге, у процесі політичних змін елітна трансформація виступає в двох формах. Перша – циркуляція індивідів – членів еліти на керівних посадах у тих політичних інститутах і приватних організаціях, які зберегли свою силу й базисну організаційну структуру в ході зміни режиму. Уряди, парламенти, юридичні органи, збройні сили, політичні партії, великі суспільні й приватні підприємства, газети... ділові кола витримують досить часто лише невелику реорганізацію, але прагнуть до режимних змін через посередність зміни верхівки свого керівництва. У такому випадку дослідженню підлягає елітна циркуляція в цих інститутах і організаціях.

Друга форма елітної трансформації утворена рушіями в балансі сил між інститутами й організаціями завдяки формуванню нових організацій. Парламенти, які спершу тільки затверджували рішення, що приймалися урядом, можуть набути нового значення. Правлячі партії можуть завершити своє існування чи перетворитися в маленькі групи в той час, як нові партії набувають масової підтримки.

Погоджуючись з думкою У. Хоффман-Ланге, зазначимо, що вивчення елітної трансформації, результатів зміни режиму передбачає виділення обох аспектів, оскільки старі організації поповнюються новими елітами, а нові організації – старими елітами, доцільно аналізувати і старі, і нові інституціональні структури, а також циркуляцію еліт їх соціальні й установчі характеристики [6, с. 51].

На думку О. Мясникова, процес заміни еліт може відбуватися за двома варіантами: “консолідація” та “вічний конфлікт”. “Консолідація” проходить шляхом формування й стабілізації блоку: господарська – державна (політична) – партійна еліта (через встановлення зв’язків і міцних відносин між родинними угрупованнями в усіх трьох секторах). Скоріш усього, домінувати й керувати в цьому випадку буде “господарський корпус”, і це можливо лише при невеликій і згуртованій команді на рівні супереліти; наявності фракцій правлячих угруповань у всіх гілках влади (виконавча й законодавча гілки, центральна, регіональна й місцева адміністрація). Виникне потреба у створенні власних масових політичних організацій чи перетворенні існуючих партій і рухів у “правлячі”. Варіант другий – “вічний конфлікт”. Властиво це продовження сьогоднішніх тенденцій. Правлячі угруповання будуть прагнути до внутрішньої консолідації і ... розпадатися, шукати підтримки в середовищі господарників, підприємців і ... відмовлятися від укладених угод. Продовжуватиметься боротьба між угрупованнями в еліті за виживання, продовжуватиметься витіснення з еліти представників “неконкурентноспроможних” шарів, які попали у верхні ешелони влади після серпня 1991 року, продовжуватиметься формування ядра політичної еліти із господарників. Перспектива виходу із “вічного конфлікту” залежить не тільки від результату боротьби між господарською елітою й “новими економічними прошарками”, але й від того, коли в еліті з’являться люди нового покоління, які будуть здатні генерувати ідеї й виробляти стратегію суспільного розвитку, узгоджувати інтереси всього спектра соціально-політичних сил [5, с. 60].Керуючись дослідженнями, проведеними в країнах Латинської Америки, меншою мірою, Південної Європи, Дж. Хіглі і Р. Гюнтер розробили елітистську теорію переходу до демократії. У рамках цієї концепції виділяють дві основні моделі “демократизації”: “пакт” і “конвергенція” еліт. “Пактом” еліт називається варіант переходу, коли еліти раптово й усвідомлено перебудовують свої відносини, домовившись про компроміси з надзвичайно важливих питань. Передумовою для підписання “пакту” є наявність гострого конфлікту, у ході якого всі фракції еліт несуть відчутний збиток. Особливістю “пактового” переходу є його короткочасність: еліти або швидко знаходять вихід, виробляючи основні компоненти консенсусу, або не знаходять його взагалі. Іншою особливістю цього варіанту є секретність і замкненість кола учасників “пакту”. Головну роль у ньому відіграють “актори”, зв’язані з попередньою елітою, які прагнуть обійтися без широкого звернення до населення.