Природа фашизму
І ще один нюанс щодо “фашистського мінімуму” Е.Нольте: жоден фашистський режим не ставив собі тоталітаризм за мету. Тоталітаризм у будь-якому ультраконсервативному русі є радше засобом. Ґенеза іспанського ультраконсерватизму, який мав нагоду розвиватися у нормальних умовах і дійти до логічного завершення, показує: режим Франко поступово втрачав своє тоталітарне забарвлення. У 40-х роках нормалізувалися стосунки із США та іншими країнами демократії, у 50-х було встановлено багатопартійність, у 60-х дозволено низку демократичних свобод, а 70-ті роки підготували ґрунт для мирного переходу влади до рук опонентів Франко [10]. Хоча у даному випадку можна задуматися і над іншим питанням: чи режим Франко не зазнав відповідних впливів під тиском західної демократії, яка стала панівною течією в суспільному житті Европи та Північної Америки у повоєнний час – так само, як режим Муссоліні наприкінці 30-х років зазнав впливів німецького нацизму? На нашу думку, дане питання потребує ґрунтовніших досліджень.
Наприкінці 30-х років починається процес мутації ультраконсервативних течій. Геополітичні інтереси починають брати гору, і запропонована А.Гітлером модель “Нової Европи” призводить до різкого розбалансування прихильників чистоти ідеології. Н.Панда у Італії пропонує Б.Муссоліні запровадити расовий принцип (оскільки, мовляв, після територіальних завоювань у Абіссинії виникає загроза змішаних шлюбів між італійцями та представниками африканських народів). У результаті в Італії починає поширюватися антисемітизм, який абсолютно не був притаманний фашистському режиму до 1938 р. (згадаймо, що предтеча фашизму Ґ. д’Аннунціо був євреєм, а Б.Муссоліні пропонував євреям створити окремі національні підрозділи у Збройних Силах Італії). Як свідчать окремі спогади, антисемітизм не був масовим явищем у Італії і в 40-х роках. Дуже недовго “расовий принцип” діяв у Іспанії, де також не перетворився на визначальний фактор. Українські націоналісти декларували антисемітизм, але при цьому не впроваджували його на практиці (наприклад, дружини таких чільних діячів ОУН, як М.Сціборський, Р.Ярий, М.Капустянський, були єврейками).Більше того: у середовищі ультраконсервативних рухів недержавних народів (зокрема, в українців) з’явилося певне розчарування у творчій потенції фашизму. О.Кандиба (О.Ольжич) критикував фашизм за те, що він опанував Італію “без жодного пострілу, без жодної краплі крові”, а тому не дав можливости витворитися героїчному міту [11]. М.Сціборський у своїй Націократії також критикує фашизм, що не надто позитивно сприймалося Є.Онацьким та Є.Коновальцем. Після смерті Є.Коновальця геополітичний чинник став визначальним для пріоритетів ОУН, і лідери українських націоналістів (з 1940 р. – обидвох відламів) зосереджуються на контактах з Німеччиною, що також вплинуло на ідеологічні мутації українського інтегрального націоналізму.
Подібна політика лідерів ультраконсервативних течій у недержавних народів дала свої позитивні (з огляду на мету – створення незалежної держави) плоди у Хорватії та Словаччині, де було створено держави-сателіти Німеччини. Доволі позитивним у плані націотворення був досвід колаборації (в тому числі й ідеологічної) прибалтійських народів та білорусів у межах Райхскомісаріату “Ост” (аж до трагічної загибелі райхскомісара В.Кубе у 1943 р.). Українські прихильники ультраконсерватизму (ОУН) в силу об’єктивних (надто вигідне розташування українських земель, їх фізичні та кліматичні властивості) та суб’єктивних (політика Е.Коха) причин пережили крах розробленої напередодні війни стратегії, базованої на геополітичній доцільности союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Заради цього союзу українські націоналісти пожертвували окремими засадничими принципами, оскільки намагалися максимально наблизитися до ідеологічно чужої сили (ОУН і НСДАП, як вже зазначалося, належали до різних ідеологічних ніш). У результаті настало гірке розчарування...
У 1943 р. з’являється праця Я.Старуха (Ярлана) Спектр фашизму (дійшла до нас у польськомовному варіанті Upior faszyzmu). Вона свідчила про відмову від старої ідеологічної системи ОУН і перехід на платформу “ліберального” або “демократичного націоналізму”. У повоєнний час О.Бойдуник (ідеолог “мельниківського” відламу ОУН) намагався створити ідеологічну систему, яка була би компромісною і щодо фашизму, і щодо демократії західного типу. Однак ця ідея не прижилася.
У інших країнах Европи ультраконсервативні течії припинили своє існування водночас із окупацією військами антигітлерівської коаліції. Окремими острівцями ультраконсерватизму (однак дуже модернізованого) залишалися Іспанія, Портуґалія та рух О.Мослі у Великій Британії (до 1980 р.).
Підсумовуючи сказане, хотілося б зробити кілька висновків.
По-перше, ультраконсерватизм (особливо у Центральній та Східній Европі) повинен стати предметом ретельнішого вивчення істориків.
По-друге, не лише у політології, а навіть у публіцистиці необхідно навчитися розрізняти суспільні та ідеологічні явища однакового походження, але різного типу – скажімо, фашизм і нацизм.
По-третє, можна спробувати зробити певну хронологічну систематизацію розвитку ультраконсерватизму: