Природа фашизму

До ультраконсервативних течій ми можемо зарахувати італійський фашизм (як прообраз), іспанський фаланґізм, рух усташів у Хорватії, режим А.Салазара у Портуґалії, рух “Obozu Narodowo-Radykalnego” та “Zadrugі” у Польщі, О.Мослі у Великій Британії, де ля Рока у Франції, Білоруську націонал-соціалістичну партію (яка суттєво відрізнялася від однойменної німецької), а також кілька українських політичних сил – Організацію українських націоналістів, Фронт національної єдности, Український фашистівський здвиг тощо.

Водночас варто відзначити кілька інших тенденцій у правому таборі. Скажімо, у той же час, коли активно розвивалися ультраконсервативні течії, існувала тенденція до консервування реліктових ієрархічних систем, базованих на чистому консерватизмі. До таких варто віднести режим Прімо-де-Рібери в Іспанії, режим М.Горті в Угорщині, рух глінковців у Словаччині, прихильників Р.Дмовського і Ю.Пілсудського в Польщі, режим К.Маннергайма у Фінляндії, балтійські режими. До цієї ж категорії варто зарахувати український гетьманський рух в усій його різноманітности (Союз гетьманців-державників, Український союз хліборобів-державників, Братство українських класократів-монархістів).

Поява такого самобутнього явища, як нацизм, а також діяльність яскравого харизматичного лідера (А.Гітлера) у одній із “еталонних” держав Европи призвели до того, що ряд ультраконсервативних рухів почали копіювати різноманітні ознаки, притаманні нацистській ідеології. У 1937 р. Є.Онацький критикував Б.Муссоліні за надмірне захоплення нацизмом. Тоді ж видатний український публіцист констатував, що “фашизм скотився до нацизму” [5]. Але вже через кілька років (у 1941 р.) один з лідерів мельниківського відламу ОУН Я.Гайвас вважав, що невдовзі при НСДАП буде створено спеціальний український відділ, і ОУН буде діяти як складова нацистської партії [6]. Близькими до нацизму були також “Залізна Ґвардія” в Румунії, рух Л.Деґреля у Бельгії, рух Ф.Салаші в Угорщині, російські фашистські організації К.Радзієвського і А.Вонсяцького, а також УНАКОР/УНАКОТО отамана І.Полтавця-Остряниці в українському еміґрантському середовищі. Нацизм, порівняно з фашизмом, мав значно більше елементів, запозичених у лівих доктрин, і був своєрідним “мостом” між фашизмом і комунізмом совєцького зразка. (Відоме правило: крайні праві та крайні ліві сходяться, як і усі крайнощі. Муссоліні, як свідчать щоденники його зятя, Г.Чіано, постійно підтримував контакти з Москвою і навіть видавав таємниці своїх союзників – насамперед Німеччини. Попри міждержавні й міжсистемні стосунки існували стосунки і міжідеологічні. Нацизм став тією точкою дотику, де перетнулися фашизм і ленінізм. Недаремно у 1933 р. Гітлер у Німеччині прийшов до влади за допомогою не лише власне нацистів, а й ультраконсерваторів та комуністів, з якими згодом нещадно розправився).

Щоправда, існують і інші визначення ультраконсерватизму (фашизму, за усталеною термінологією). Останнім часом у наукових колах популярна концепція С.Пейна, який пропонує “типологічний опис фашизму”, відмежовуючи останній від інших двох видів авторитарного націоналізму – радикальних та консервативних правих. Згідно з його типологією до фашистів, крім італійського руху віднесено, зокрема, німецьку НСДАП, іспанську Фаланґу, польські Фаланґу і Табір національного єднання (ОЗН), румунську “Залізну Ґвардію”, хорватських усташів, до ультраправих – австрійський Гаймвер, Аксьон Франсез, польських націонал-радикалів, до консервативної правиці – Горті, Ульманіса, Сметону, Пілсудського, Салазара, інших европейських диктаторів та організації [7].Погоджуючись із запропонованою С.Пейном структурою, ми не можемо погодитися з конкретною класифікацією політичних течій. Скажімо, у режиму Антоніу ді Олівейри Салазара було значно більше спільних рис із режимом Франко в Іспанії (і це природно з огляду на геополітичне розташування Портуґалії), аніж з режимом, скажімо, Сметони чи Ульманіса. Портуґальський та іспанський тоталітарні режими мали так багато спільного, що окремі дослідники пропонували окреслити їх терміном “іберійська модель фашизму”. Очевидно, у даному випадку було взято до уваги той факт, що керівниками Портуґалії у часи диктатури Салазара були високоосвічені інтелектуали (що спостерігалося у країнах, де при владі перебували правоконсервативні режими). Але сам факт того, що Салазар був вченим-економістом зі світовим іменем, професором Лісабонського університету, не є підставою для сумнівів в ультраконсервативному характері портуґальського режиму.

Те ж стосується румунської “Залізної Ґвардії”, яка, по суті, була масовим лівацьким рухом і наближалася за своєю суттю до нацизму (взагалі, феномен “Залізної Ґвардії” потребує додаткового вивчення. Оскільки в цій течії були надто сильними не лише нацистські корені, а й елементи фашизму і навіть троцькізму; тим більше, що лідери “Залізної Ґвардії” засадничо різнилися своїми поглядами, але вживалися в рамках однієї організаційної структури – порівняти хоча б К.Кодряну та М.Еліаде [8]).

З-поміж великої кількости дефініцій фашизму варто назвати ще одну – визначення німецького історика Е.Нольте, який виступив у 60-70-х роках ініціатором т. зв. “фашистських дебатів”. Він висунув 6 пунктів “фашистського мінімуму”, тобто, ознак, притаманних фашизмові: антимарксизм, антилібералізм, антиконсерватизм, фюрер-принцип, мілітаризація суспільства (плюс наявність особливої партійної армії), тоталітаризм як мета [9]. Дане визначення дає підстави ототожнювати ультраконсервативні течії, скажімо, з нацизмом. І якщо антилібералізм у тоталітарних течіях цілком зрозумілий (хоча нацисти, скажімо, на словах декларували окремі ліберальні цінності), то антиконсерватизм був притаманний саме нацистам. Знаменита полеміка між Б.Муссоліні та Ю.Еволою у 20 – 30-х роках показала, що італійський фашизм не чужий консервативним ідеалам і традиціям. Свідченням цьому стали конкретні кроки уряду фашистів – аж до нормалізації стосунків з Ватиканом і підписання Латеранського конкордату включно. Уряд Павеліча у Хорватії створив програму відродження національних традицій (принагідно запроваджуючи й нові обряди, як от День св. Анте – покровителя Павеліча) і навіть сприяв реставрації монархії. Франко в Іспанії спирався не лише на ультраконсервативну “Фаланґу”, а й на консервативно-католицький рух “Арріба!”.