Націоналізм після комунізму: Росія, Україна, Білорусь та Польща
Таким чином, у другій половині XX ст. набирали обертів процеси, подібні до тих, що відбувалися в Росії у XVIII ст. (див. Ґрінфелд вище). Відмінність полягала в тому, що цього разу неросійські народи й національно свідомі росіяни протиставлялися марксизмові-ленінізмові, радянській суспільній системі й територіально-політичному устроєві країни, який вони вважали імперським. Саме цей нонконформізм утворив ширші інтелектуальні, історичні й психологічні передумови того, що сталося 1991 року, — на це звернув увагу Джон Кіп у своїй «Історії Радянського Союзу з 1945 по 1991 рік». До 1991 р. ця тема здебільшого була поза увагою радянологів й однією з найбільших їхніх помилок було те, що вони не помітили поступової емансипації Росії від радянської ідеї.
Нації та націоналізм у посткомуністичну добу
Що нового про націоналізм дізнаємося ми з огляду на досвід змагання між ним та комунізмом після 1917 p.?
У книзі «Нації та націоналізм» Геллнер писав: «Націоналізм не є тим, чим він нам здається, втім, він також не є тим, чим він вважає себе сам». «Націоналізм, — пояснює Геллнер, — засадничо схильний до обману ча самообману. Справа в тому, що націоналізм є по суті масштабним упровадженням високої культури в суспільстві, де нижчі культури раніше панували в житті більшості, а до певної міри — і всього населення... Це творення анонімного, деперсоніфікованого суспільства, яке складається із самодостатніх індивідів, здатних заступати один одного, об’єднаних головним чином спільною культурою... [Це суспільство виникає] на місці попередньої складної системи локальних спільнот і фольклорних культур, які систематично самовідтворювалися на локальному рівні силами цих мікроспільнот. Ось що відбувається насправді.
Однак це — цілковита протилежність тому, що стверджують націоналісти і у що вони так палко вірують» 32. Очевидно, немає потреби сперечатися з Ґеллнером щодо того, чи справді всі націоналісти мають спокутувати цей гріх обману й самообману. Деякі націоналісти викладали свої погляди цілком зрозуміло, можна було б назвати їх представниками «наукового націоналізму» на протилежність націоналізму «утопічному». Серед перших варто було б згадати Фрідріха Ліста, його послідовниками в Росії були Сергій Вітте та Петро Струве 33. Проте зауваження Ґеллнера щодо того, що риторика націоналізму значно відрізняється від його практики, заслуговує на ширший коментар з огляду на те, що ми знаємо про націоналізм у посткомуністичну еру.
Кеннет Майноґ та Беріл Вільямс, формулюючи власну концепцію, висловлюють думки, співзвучні аргументам Ґеллнера. Вони вважають, що «націоналізм як ідеологія є не менш універсалістським [загальнолюдським], ніж комунізм... обидві доктрини (подібно до будь-якої ідеології) являють собою комбінацію загального й особливого» 34.
Цікаво, що сучасні, тобто пострадянські російські автори, з’ясовуючи причини колапсу Радянського Союзу, доходять подібного висновку щодо «універсалістського» (загальнолюдського) складника націоналізму. Вони стверджують, Що антикомуністичні національні рухи, очолені прозахідними елітами, були найсильнішими в європейських республіках СРСР (Естонії, Латвії та Литві, в західних регіонах України), а центром російського прозахідного націоналізму була Москва. Ці противники комунізму відмовлялися від «радянської цивілізації» на користь західних (тобто «загальнолюдських») цінностей та західної цивілізації.Засуджуючи антирадянський, прозахідний націоналізм у Росії та колишніх республіках СРСР, Леонтій Бізов звертається до спадщини російського мислителя XIX ст. Костянтина Леонтьєва, який вбачав «у рухах, які називають себе національними, деструктивний космополітичний зміст». Пишучи про об’єднання Німеччини за часів Бісмарка, Леонтьєв стверджував, що «сучасний політичний націоналізм є... лише масовізованим варіантом космополітизму, який набув інших форм і проявів». На думку Візова, те саме можна сказати й про ідеї московських «націонал-демократів» в останні роки існування Радянського Союзу. Він схвально оцінює те, що радянські республіки Середньої Азії не брали участі в руйнуванні СРСР і жалкує з приводу пасивності російської провінції в той час 35.
Протистояння комунізму й націоналізму на рівні суспільної практики (а не тільки на рівні теоретично-філософських дебатів) не лише рельєфніше виявило «вселюдськість» останнього, а й продемонструвало слабкі риси радянського комунізму, які до цього часу старанно приховувалися. Їхнє протистояння стало повномасштабним лише після 1945 p., коли комуністичні режими російського зразка були накинуті країнам набагато розвинутішим, ніж Росія та інші радянські республіки з погляду модерної національної державності. Воно набуло глобального характеру у вигляді Великого Змагання двох світових систем. У цьому змаганні радянська модель модернізації програла, і на комунізм почали дивитися (також і в СРСР) як на «невдалу форму модернізації» 36 .
Повертаючись до теми про «етніфікацію» народів за радянських часів, ми не можемо не помітити, наскільки однобічним було комуністичне бачення націоналізму. Модерний націоналізм розмовляє мовою партикуляризму, але практикує універсалізм: він діє відповідно до вселюдських вартостей і стандартів, він бере приклад з найпередовіших — саме так діяли росіяни за часів Катерини II. Зараз нескладно помітити, що сила національних рухів у Радянському Союзі полягала в їхній подвійній суті (двоїстості): те, що ззовні мало вигляд етнічного парохіалізму і навіть ізоляціонізму від Москви, насправді було прагненням приєднатися до всього світу, але не через посередництво Москви, а самостійно.