Націоналізм після комунізму: Росія, Україна, Білорусь та Польща
Як зазначає Райбер, політика русифікації спричинила також і виникнення націоналізму серед меншин, «етнічний вибух серед неросійського населення окраїн... це була ера національного пробудження фінів, балтійських народів, вірмен, євреїв і татар-мусульман» 23.
Отже, російський марксизм добре адаптувався до двох особливих рис російської дійсності, перетворивши їх на свої переваги: перша — багатоетнічний склад населення, друга — несформованість найбільшої етнічної групи як нації.
Ленін без коливань користувався згаданими обставинами, навіть незважаючи на те, що його власні погляди щодо національного питання в капіталістичну добу вимагали іншої політики. Хоч його партія пропагувала інтернаціоналізм, Ленін відверто визнавав, що в умовах капіталізму головним спрямуванням суспільного розвитку є національна держава. Капіталізм без національної держави був неможливий. Ось думки Леніна до 1917 p.: «В усьому світі епоха остаточної перемоги капіталізму над феодалізмом була зв’язана з національними рухами» (С. 246).
У зв’язку з цим, хоч це й не стосується безпосередньо нашої теми, варто пригадати Александра Яковлєва, секретаря ЦК КПРС з питань ідеології часів Горбачова. В епоху гласності Яковлєв згадував, що читаючи Ґеллнера, він зрозумів, що впровадження капіталізму в СРСР вимагатиме і легітимізації націоналізму 24. Якщо б Яковлєв уважніше читав власного класика, йому не був би потрібен Ґеллнер для того, щоб зрозуміти: в капіталістичну епоху національне є реальним, а реальність є національною.Утім, для Леніна його власна теорія також не стала керівництвом до дії. Він не лише не пропагував ідею розпаду імперії на окремі національні держави — навпаки, він виступав проти прихильників цієї ідеї. Він не пішов шляхом реорганізації своєї партії в «русскую» соціал-демократію, навіть більше, він відмовляв іншим народам у праві створювати власні соціал-демократичні партії та співпрацювати зі своїми співвітчизниками з позамарксистського табору для створення незалежних Вірменії, Латвії і т.п. Натомість він наполягав на тому, що в Російській імперії всі соціалісти мають належати до єдиної партії.
Ленін обґрунтовував свою позицію тим, що з погляду перспектив пролетарської справи в світовому масштабі наявність великих держав дає переваги. У цьому відношенні його «русомарксизм» був відгомоном «австромарксизму» імперії Габсбургів. При цьому ані він, ані його партія не ставили собі за мету об’єднати чи інтегрувати всі народи Росії в єдину «русскую», нехай соціалістичну, націю. В епоху, яку він сам охарактеризував як епоху національних держав, Ленін мріяв про майбутнє, в якому нації подолають національні кордони, досягнуть вищої форми єдності.
Ленінські погляди були діаметрально протилежними позиції його колишнього колеги, а згодом ідеологічного опонента, Петра Струве, який еволюціонував від соціалізму Маркса до націоналізму Ліста (див. докладніше: Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К.: Основи, 1998). Занепокоєний піднесенням українського національного руху, Струве передбачав можливість «подвоєння» («у випадку з білорусами це вже було б «потроєння») російської нації 25. Те, про що Струве писав як про перспективу найближчих років, невдовзі перетворилося на реальні спроби українців і білорусів (принаймні частини з них) відокремитися від Росії у 1917-1920 pp. Ленін не переймався проблемою національної єдності росіян так, як її розумів Струве. 1914 р. він написав статтю «Про національну гордість великоросів», у якій виклав свою теорію про наявність двох «великорусских» культур і націй, відповідно — одна з них була нацією декабристів та Чернишевського, друга — нацією Побєдоносцева та чорносотенців.
Радянський експеримент
1917 р. стало очевидним, що більшовики не мають жодного бажання виступати в ролі будівничих нації. Очолений більшовиками пролетаріат, захопивши владу, не «ствердив себе як нація» всупереч передбаченням Маркса. Більшовицький 1917 рік проголосив своєю метою демонтаж російської нації як перший крок до всесвітньої революції. Відповідно виникала потреба максимально захистити спадок імперії від національних революцій неросійських народів, включаючи ті, які були очолені соціалістами (у Грузії та Україні, наприклад).
Оскільки більшовицька революція не переросла в світову, як цього сподівалися Ленін і Троцький, виникла ідея побудови соціалізму в одній, окремій, країні. Як наслідок, на певному етапі з’явилась концепція «радянського народу» — далі ми побачимо, що значною мірою ця концепція стала реальністю. Багатьом фахівцям з історії імперської Росії зрозуміло, що ідея «радянського народу» фактично є перевиданням концепції «офіційної народності». Канонічний радянський варіант цієї концепції включав у себе російську мову як мову вищої культури, та ретельно підібраний набір елементів російської культури. У часи царизму навіть та культура, що утримувалась державним коштом, не перетворилася на служанку самодержавства, яка б беззастережно оспівувала його цінності, — тому в багатьох творах російської літератури й мистецтва, успадкованих Радянським Союзом, містилися елементи нерадянської російської ідентичності. Намагаючись створити щось на зразок «русорадянської» культури, влада натомість отримала специфічний коктейль «радяноросійського» смаку, який містив неспоживні елементи, що, зрештою, спричинили «відторгнення» Росії від «радянізму» 26.