Ідеологічна війна зі світоглядними системами і політика здорового глузду

Пафос масових убивств у традиціях левітської помсти відтворював призабуту за два тисячоліття атмосферу тотального терору в Передній Азії і засвідчував перемогу політики зла у всьому світі. Фізичне винищення і цілеспрямоване наведення жаху під супровід крайньої демагогії у формі інакомовлення не давали підстав для сумнівів щодо першоджерел цієї «філософії» та її «політики». У горнилі давньоюдейського терору окреслилася, а за єврейсько-більшовицького терору спеціалізувалася методологія співпраці з людством світових латентних структур.

З-поміж інструментарію цієї невидимої сили вочевидь збереглася методика творення людини і суспільства, яка склалася в науці і практиці священницько-жрецької верхівки. Про це можемо судити на прикладі діяльності легальних латентних структур сьогодення.

Які саме знання з людинотворення успадкували ці структури від колишньої інтелектуальної верхівки — компетентних, так би мовити, органів первіснообщинного ладу? Після історичної перемоги левитсько-фарисейської течії 1917 року в Росії відповідні структури, очевидно, невипадково самоназвалися «компетентними».

Наука має оперувати фактами, і таким фактом слугує малопоширене знання, що утримання від статевого життя розвиває закладені природою розумові здібності людини. Які докази?

Культ жінки як продовжувачки людського роду не міг не вимагати загальнообов'язкових ритуальних обмежень у статевому житті всього суспільства, отже, був неодмінним чинником розумового розвитку людини. Із уміння стримувати себе в релігійному екстазі поклоніння плоті, очевидно, й народилося затамоване почуття любові як найжаданішої насолоди — цього найбільшого людського щастя, у якому єднаються двоє зокрема і все суспільство загалом. Із уміння стримувати головний інстинкт у служінні жіночій красі одночасно поглиблювався й людський розум в обширах матріархату.

Розуміння цього делікатного питання як відгомону практики священницько-жрецької верхівки в культурі індоєвропейських народів здатне допомогти влогізувати повчально-виховний характер «творення» Вищою Сутністю світу й людини, пояснити причину походження міфів про рай і райське життя перших людей, творення жінки з чоловічого ребра, дерево пізнання добра і зла посеред раю, прабатьківський гріх Адама і Єви, які зірвали і з'їли заборонений плід з райського дерева й були вигнані з раю.

Цей початок книги Буття в Біблії священницько-жрецька верхівка склала, напевне, вже після матріархату, щоб суспільство забуло свої пологи — тяжкі муки, у яких народжувалися його знання-відання і творилися Віди — головний документ розумної цивілізації. І спогад про народження розуму представила езоповою мовою у формі розгорнутої метафори, алегорії забороненого плоду з дерева пізнання в раю: як тільки чоловік і жінка зірвали його і з'їли — «розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фіґові листя, і зробили опаски собі» (1М 3: 7).

Тему величі божественного людського розуму і богорівності людини підносять і змій, і сам Бог: «І сказав змій до жінки: «Умерти — не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло» (1М 3: 4, 5); «І сказав Господь Бог: Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло» (1М 3: 22).Як бачимо, і Бог, і змій говорять про богів, а не одного Бога, отже, тим самим засвідчують, що виступають від найстародавнішої — і дохристиянської, і доюдаїстської — традиції. Високогуманістичний характер цієї повчально-виховної міфології належить авжеж священницько-жрецькій верхівці в культурі індоєвропейських народів, а не пізнішій у тисячоліттях левітсько--фарисейській течії, котра зварганила антигуманну ідеологію Другозаконня (Повторення Закону) і повела політику філософії зла в індоєвропейській цивілізації. Якщо в культурі індоєвропейських народів її духовні верхи зберігали чистоту і незайманість людини й суспільства, дбали про їхній світлий розум і прививали чесноти й мораль, то левітсько-фарисейські вершителі долі ламали хребта давньоюдейському народові, виводячи саме його походження з кровозмішання. «І побачив її Юда, і прийняв її за блудницю, бо закрила вона обличчя своє. І він збочив до неї на дорогу й сказав: «А ну но я ввійду до тебе!» Бо він не знав, що вона невістка його» (1М 38: 15-16).

За цією інтерпретацією, шляхом кровозмішання був покладений початок юдейському племені. Так, на сторінках однієї і тієї самої Книги Буття подибуємо діаметрально протилежні концепції людського родоводу: за першою, гуманістичною, створена з Адамового ребра жінка, за його словами: «кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка. Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, — і стануть вони одним тілом» (1М 2: 23-24). За діаметрально протилежною концепцією розпусти, родоначальник юдейського племені Юда зійшовся зі своєю невісткою Тамарою, що не віддав її своєму синові Шелі за дружину, «і сталося в часі, як родила вона, а ось близнята в утробі її» (1М 38: 27), шляхом кровозмішання поклав початок «обраному» народові.