Чи сформувала Україна власну систему безпеки?

Загальною тенденцією сучасного цивілізаційного розвитку є взаємодія протилежних і взаємопов'язаних процесів і явищ. З одного боку, глобалізація міжнародних відносин набуває подальшого зміцнення, а з іншого — поглиблюються регіональні фактори, тобто регіоналізм. При цьому посилюється регіона-лізм не культурно-цивіліза-ційних блоків, як свого часу стверджували провідні аналітики розвитку світових систем, а інтеграційних економічних утворень [1]. В умовах глобалізації провідні країни диктують світові прийнятну лише для них модель розвитку і здійснюють вплив на внутрішні справи держав через запровадження права «гуманітарного втручання». Такому натискові намагаються протистояти окремі регіональні утворення і деякі країни середньої ланки, які, обґрунтовуючи свою позицію, використовують відомі постулати суверенного існування.

Хоча в роки біполярної системи міжнародних відносин суверенітет також часто порушувався, але до нього завжди зверталися у доведенні права на існування. Суверенну схему захисту було покладено в основу універсальної міжнародної організації людства — Організації Об'єднаних Націй, низку регіональних утворень, як ОБСЄ, ОАД, ЛАД, ОАЄ тощо. Спираючись на неї, державні діячі укладали відповідні міжнародні документи. Водночас, суверенітет як система захисту був занадто абсолютизованим, у ньому шукали зразок абсолютної влади і автономії від загрози зовнішніх сил.

Україна у захисті власних інтересів намагається використовувати схеми і механізми універсальної, регіональної, субрегіональної безпеки, що реалізується через низку провідних міжнародних структур; інтеграційну парадигму входження України у європейський і євроатлантичний простір; площину двосторонніх відносин, що реалізуються через двостороннє співробітництво з провідними партнерами, з якими, зрештою, розбудовується міжнародно-правова схема стратегічних союзів. При цьому враховується, що безпекове існування Української держави спирається на міжнародно-політичну систему захисту прав людини, яка реалізується як через глобальні і регіональні безпе-кові структури, так і через засади двосторонньої співпраці. Міжнародні структури універсальної і регіональної безпеки, до яких долучається Україна для реалізації своєї зовнішньої політики, нині, як свідчить практика, є найвпливовішими механізмами у протидії сучасним викликам. Йдеться про систему кооперативної безпеки — поєднання різнопланових без тільки використовує захисні міжнародні важелі, а й вносить свою лепту у вдосконалення самих систем.

Зазначимо, що політологи західних наукових шкіл трактують поняття «кооперативна безпека» по-різному [2]. На наше переконання, кооперативна безпека, що прийшла на зміну всеохопній, колективній, полягає в об'єднанні зусиль зацікавлених держав для свого захисту за формулою: безпека для себе через безпеку для всіх. При цьому рівень національної безпеки визначає не кількість різноманітної зброї, а показники економічного розвитку, життєвого рівня громадян і здатність країни створювати найсприятливіші умови для реалізації їхніх можливостей; розбудова освіти, досягнення в галузі науки, техніки і культури.

Україна як суб'єкт міжнародного права намагається творити самостійну зовнішню політику і розбудовувати власну систему безпеки, вирішувати досить складні зовнішньополітичні завдання, продиктовані державними інтересами і фактором геополітичного положення в Європі. Отже, безпеку для себе Україна формує через розбудову безпеки для всіх, дотримуючись принципу право-наступності, ураховуючи відповідні безпекові схеми, що спираються на загальновизнані норми і принципи міжнародного права [3]. Вагому роль у цьому процесі відіграє і неухильне виконання взятих на себе зобов'язань за основоположними документами ООН, ОБСЄ, РЄ, НАТО, ЄС, ЦЄІ, ЦЄФТА, ОЧЕС, Вишеградської групи, СНД, ГУАМ, тобто тих міжнародних утворень, де Україна є повноправним членом або засновником.Відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» (2003 р.) держава впродовж кількох останніх років торувала шлях до повноправної участі в загальноєвропейській і регіональних системах кооперативної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі й Організації Північноатлантичного договору. Серед першозначущих завдань у цій сфері державою було визначено участь у заходах щодо боротьби з міжнародними організованими злочинними угрупованнями та міжнародним тероризмом; протидію поширенню ядерної й іншої зброї масового ураження і засобів її доставки тощо. Серед сучасних пріоритетів, що були окреслені Президентом України в Посланні до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році» (9 лютого 2006 р.) — європейська та євроатлантична інтеграція (ущільнення відносин з ЄС та НАТО); активна регіональна політика України, яка має стати передумовою реалізації євро-інтеграційного курсу нашої держави. Зокрема, активна підтримка і просування регіональних об'єднань, ініціатив, в основі яких лежать європейські цінності та цілі. Йдеться про налагодження співпраці cубрегіональних об'єднань, ініціатив (таких як Організація за демократію і економічний розвиток — ГУАМ та інших) з багатосторонніми утвореннями — вже згадуваними ЦЄІ, ОЧЕС, Вишег-радською четвіркою та іншими з метою створення певної мережі структур, країни яких спрямовані на інтеграцію до ЄС. Поза цією метою серед без-пекових завдань держави постає й досі не розв'язане питання — убезпечення безпеки кордонів. А для цього, у першу чергу, необхідне їх правове оформлення по всьому периметру [4, c. 165]. Серед пріоритетів України в економічній сфері — забезпечення енергетичної безпеки держави, інтеграція у міжнародну економічну систему, насамперед вступ до СОТ, підтримка українських експортерів, а в інформаційній — утвердження позитивного іміджу та інвестиційної привабливості України тощо. Зрозуміло, що без активного діалогу з провідними партнерами, відносини з якими Україна намагається вивести на стратегічний рівень, досягти поставленої мети не бачиться можливим. Утворення безпекового простору навколо держави було б неповноцінним і без врахування безпекових питань у сфері культурного та гуманітарного співробітництва. Це і пропагування за кордоном кращих надбань культурної спадщини, забезпечення підтримки у відновленні в Україні визначних пам'яток архітектури та історичних місць, робота з повернення українських культурних цінностей тощо. Шляхи до розв'язання багатьох завдань бачилися через представників української діаспори, зарубіжної громадськості; забезпечення захисту і відновлення прав та інтересів фізичних і юридичних осіб України за кордоном; удосконалення механізмів захисту трудящих мігрантів тощо.