Позиція Росії стосовно проблеми розширення НАТО на Схід
Одночасно альянсом було здійснено ряд заходів, спрямованих на зняття напруженості у відносинах з Росією, що зі свого боку всіляко намагалася з'ясувати реальні можливості досягнення домовленостей, які б могли гарантувати безпеку Росії. При цьому Росія зберігала негативне ставлення до членів щодо розширення НАТО [80, с.22].
Такий курс Кремля частково виправдав себе і керівництво альянсу вирішило розпочати з Росією переговори стосовно тих питань, які найбільше турбували Москву в плані процесу розширення НАТО на Схід. В ході закритих консультацій, які розпочалися в серпні 1996 р. стали визначатись основні риси можливих домовленостей. В грудні 1996 р. на Сесії Ради НАТО на рівні міністрів закордонних справ було зроблено заяву про те, що процес розширення НАТО жодним чином не вплине на ядерну політику альянсу. Це стало свідченням того, що керівництво НАТО не має намірів ігнорувати інтереси Росії [17, с.9].
Відразу ж після цього альянс висунув офіційну пропозицію про необхідність налагодження конструктивного діалогу з Росією з метою визначення параметрів взаємовідносин. Кремль відповів згодою. Після цього протягом 20 січня - 14 травня 1997 р. відбулися шестираундові переговори, результатом яких стало підписання 27 травня 1997 р. в Парижі Основоположного акту про взаємовідносини, співпрацю і безпеку між Російською Федерацією і Північноатлантичним альянсом [26, с.17].Підписання Основоположного акту між Росією і НАТО стало відображенням подвійного компромісу, на який пішли обидві сторони. З одного боку, Росія погодилась на розширення НАТО і, фактично, визнала домінуюче становище США в Європі. З іншого боку, Захід визнав за Росією особливий статус в новій багатополярній системі міжнародних відносин, але лише в тих рамках, які дозволяють уникнути відродження імперських амбіцій Москви [22, с.4]. Свідченням визнання Росії як одного з полюсів світової і європейської політики стало те, що в 1997 р. під час Дейтонської зустрічі "великої сімки" Росія стала усіченим членом елітарного клубу провідних індустріальних держав, а також вступила до Паризького клубу країн-кредиторів, що дозволило їй реструктурувати практично безнадійний борг країн "третього світу" на суму 150 млрд. доларів [113, с.242].
Для регулювання відносин шляхом консультацій, спільного прийняття рішень і спільних дій для їх виконання створювалась Постійна спільна рада Росія - НАТО ( ПСР). Створення цього органу фактично означало надання можливості Росії ставити перед НАТО, спільно обговорювати і добиватися вирішення будь-яких питань, що зачіпають її інтереси. При цьому жодна із сторін не одержувала права вето по відношенню одна до одної [46, с.45; 52, 63].
Підписання Основоположного акту і створення Постійної спільної ради були досить неоднозначно оцінені в різних країнах. У французькій пресі набула значного поширення думка, що створення остійної спільної ради слід розглядати як "вступ однією ногою Росії в НАТО" [38 с.34]. В США підписання Основоположного акту було розцінено як відчутний успіх російської дипломатії, яка зуміла звести до мінімуму негативні наслідки процесу розширення НАТО [90, с.60]. Німецькі газети розглядали факт зближення Росії і НАТО як вагомий здобуток обох сторін в сфері підтримання безпеки і стабільності і, водночас, відзначали, що при спробах Москви через Постійну спільну раду впливати на хід процесу розширення НАТО, можливо чергове відродження конфронтації [37, с.4].
На думку американського дослідника проблеми розширення НАТО Дж.Голдгейра, слабкість позицій Росії не дозволила їй в ході діалогу стосовно вступу в альянс країн Центрально-Східної Європи добитись більшого, ніж Основоположний акт. Разом з тим, саме згода Росії підписати цей акт стала тим фактором, який прискорив процес розширення НАТО. В свою чергу, це ще більше загострило складну дилему російської зовнішньополітичної стратегії відносно НАТО: підтримуючи активну співпрацю з альянсом, Москві не слід допускати, щоб факт її формальної участі разом з НАТО в консультативних інститутах на зразок Постійної спільної Ради, розглядався як підтримка Росією всіх рішень і акцій альянсу [75 с.153].
З.Бжезінський вважає дії Заходу вдалим дипломатичним кроком, спрямованим до певної міри на підтримку самоповаги Росії в контексті послідовного руйнування процесом розширення НАТО геополітичних підвалин, які б могли, принаймні в перспективі, дозволити Росії здобути у світовій політиці статус, який належав Радянському Союзу [20, с.51].
Російське керівництво схильне було розглядати Основоположний акт як основу співпраці між двома головними європейськими полюсами [17, с.10].
Джерела
1.Альянс XXI століття. Комюніке Вашингтонського самміту (24 квітня 1999 року) // НАТО ревю.- 1999.- №3.- С.13-16.