Позиція Росії стосовно проблеми розширення НАТО на Схід
Варшавську декларацію як НАТО, так і керівництво держав Центрально-Східної Європи, розцінили як згоду Росії на вступ ряду країн цього регіону в Північноатлантичний альянс. Спроба російської дипломатії послабити це враження, поставивши вирішення даного питання в залежність від характеру подальших відносин між Росією й НАТО, не мала успіху. Такий необачний крок президента Росії відіграв роль каталізатора незворотного процесу розширення Північноатлантичного альянсу на Схід [127].
Під певним тиском з боку держав Центрально-Східної Європи, які почали активно добиватися свого вступу в НАТО, остання в січні 1994 р. на Брюссельському самміті запропонувала ініційовану США програму "Партнерство заради миру", яка передбачала поступове, через ряд проміжних етапів, підключення країн регіону до Північноатлантичного альянсу. За задумом ініціаторів програми "Партнерство заради миру" цей план повинен зняти стурбованість Росії, викликану наближенням сфери дії НАТО безпосередньо до її кордонів через залучення до програми країн колишнього СРСР, в тому числі і Росії [121]. Такі заходи НАТО стали свідченням того, що Північноатлантичний альянс застосовував подвійну стратегію для того, щоб сприяти стабільності в рамках розширеної Європи: шляхом поступового інтегрування нових членів та через універсальні форми співпраці з тими державами, для яких членство в НАТО не стоїть на порядку денному [101, с.12].
В цій ситуації російське керівництво виявилось нездатним зайняти єдину чітко визначену позицію, що стало свідченням відсутності стратегії взаємовідносин з країнами Центрально-Східної Європи і Північноатлантичним альянсом.
Позиція Заходу в цьому плані є цілком очевидною. Запровадження програми "Партнерство заради миру" стало свідченням відмови країнами-членами НАТО від ідей реанімації довоєнних концепцій створення "буферної зони" чи "санітарного кордону" на межі з Росією. В західній стратегії домінуючим стало бажання не допустити виникнення в Центрально-Східній Європі "вакууму впливу" після втрати Росією своїх позицій в даному регіоні. Саме тому Захід всіляко намагається взяти на себе роль лідера і гаранта стабільності та безпеки, на якого країни Центрально-Східної Європи орієнтувалися б в проведенні демократичних перетворень [95, с.78].
Об'єктивним фактором, що мав відчутний вплив на формування східноєвропейської політики НАТО на початку 90-х р.р. став процес руйнування системи міжнародних відносин, яка склалася після Другої світової війни і закріпила існування протистояння між СРСР і Заходом, який призвів до істотного дисбалансу військових потенціалів в Європі на користь альянсу [47, с.30]. В цій ситуації рівнодіюча сила двох потужних військово-політичних блоків - НАТО і Організації Варшавського договору (ОВД), спрямованих назустріч один одному, була рівна нулю. На цьому базувалася стабільність в Європі і в світі. 1 липня 1991 р. ОВД саморозпустилась. Оскільки тиск зі Сходу на Захід зник, а з боку НАТО на Схід залишився попереднім, розпочався процес експансії Північноатлантичного альянсу в даному напрямку [72, с.10].
Розглядаючи Центрально-Східну Європу як регіон своїх життєво важливих інтересів, керівництво Росії проігнорувало той факт, що воно не здатне забезпечити тут свої позиції ні політично, ні економічно, ні через культурне співробітництво. Відчайдушні спроби Росії підтвердити своє високе місце в світовій ієрархії не дали бажаних результатів. Значний розрив між бажанням і реальними можливостями змусив Кремль тверезо оцінити своє становище у світі і на цій основі виробити відповідний стратегічний курс, відповідно до якого Росія змушена йти в руслі світового розвитку [33, с.71]. Саме ці тенденції стали визначальними у формуванні прозахідного зовнішньополітичного курсу Російської Федерації на початку 90-х р.р.Однак, внутрішньополітична ситуація в країні призвела до кардинальних змін у взаємовідносинах між Росією і Заходом, що проявилося у завершенні так званого "романтичного періоду" у стосунках між ними. Спроба путчу, що відбулася в жовтні 1993 р., "феномен Жириновського" та активізація комуністичних сил змусили політичне керівництво Росії переглянути пріоритети свого зовнішньополітичного курсу, особливо свою позицію щодо розширення НАТО шляхом приєднання до альянсу країн Центрально-Східної Європи [63, c.76]. Цьому в значному мірі сприяли і невдалі спроби Росії інтегруватися в західні інституції. До того ж альянс не спромігся обрати правильний тон для розвитку відносин з Росією, а тому, не зміг переконати її керівництво у позитивності своїх намірів. Чиновники Міністерства закордонних справ та Міністерства оборони Російської Федерації були розчаровані, що в РПАС до них ставляться так само, як і до їхніх колег з інших колишніх країн Варшавського договору та Радянського Союзу [68, c.20].
В поєднанні з все ще досить сильною імперською ностальгією, притаманною російському суспільству, Кремль зайняв позицію, спрямовану на протидію процесові розширення НАТО [21, c.150].
Відчутний вплив на формування такого курсу мали і дії Заходу, спрямовані на прискорення вступу в альянс країн Центрально-Східної Європи. 13 жовтня 1993 р. в Празі під час зустрічі з главами держав Вишеградської групи (Польщі, Чехії, Словаччини і Угорщини) президент США Клінтон заявив, що питання полягає не в тому, буде НАТО розширюватися чи ні, а лише в тому, коли це відбудеться. Форма і тон цієї заяви були сприйняті російським керівництвом як диктат [79, c.21]. У відповідь на таку заяву президента США Кремль зайняв більш жорстку позицію як до процесу розширення НАТО зокрема, так і до альянсу в цілому. Навіть такий прозахідно налаштований політик як міністр закордонних справ Російської Федерації А.Козирєв в цій ситуації заявив, що "для цілей сьогоднішнього дня альянс, яким би він не був ефективним, сам по собі неадекватний, в силу того, що для НАТО більше немає військового суперника, а в самій НАТО немає Росії" [57, c.10].