Етно-релігійні і політичні причини конфлікту у колишній Югославії
При такому розумінні держава (або група держав) виступає лише як засіб, інструмент здійснення відповідних геополітичних цілей, а міжнародне право може трактуватися в той або інший бік залежно від того, наскільки воно відповідає інтересам цього суб’єкта. Таке розуміння виглядає трохи цинічним, оскільки додержується макіавеллівського принципу «мета виправдовує засоби», тим не менш воно є цілком реальним чинником міжнародних взаємин. З моменту їх виникнення війна завжди була випробуванням сил і спробою змінити існуючий баланс, тоді як дипломатія, користуючись нормами міжнародного права, встановлювала й затверджувала систему балансів і рівноваг.Жодна система національної або міжнародної безпеки не може бути ефективною без силової підтримки. Право завжди має спиратися на Силу, оскільки в іншому випадку воно весь час порушуватиметься й врешті-решт буде зведено нанівець. Але це не означає, що суб’єкт геополітики може діяти зовсім поза правом. Для нього існують правові обмеження, які для кожної історичної доби визначаються по-своєму. Питання полягає в тому, яка на цей час може бути сформована схема співвідношення силових і правових механізмів національної й міжнародної безпеки?
Міжнародне право за природою є конвенційним, тобто його норми і закони встановлюються шляхом домовленостей між діючими суб’єктами міжнародного життя. Цим воно відрізняється від прав людини, які є природними за походженням і визнаються такими, що невід’ємні від самої особистості. Водночас права нації мають як природне, так і конвенційне походження. Нації формуються природно-історичним шляхом, визначають і утверджують себе через міжнародно-правові механізми. Нація стає суб’єктом міжнародного права з утворенням державності та з визнанням її міжнародною спільнотою.
В ієрархії правових систем найбільш фундаментальними виглядають права людини. Національне й міжнародне право в ідеалі мають бути побудованими так, щоб максимально захищати права людини. Така головна тенденція розвитку правових механізмів сучасної цивілізації. Але реальність виглядає трохи інакше. Базовим рівнем формування правових взаємин залишається рівень держави. Захист прав людини віднесений до функцій держави і становить переважно її внутрішню компетенцію. Фактично держава може або захищати людину, або її зневажати, ніхто не має права реально втрутитися в її внутрішні справи. На випадок порушення прав людини міжнародна спільнота може лише піддати країну моральному осудові, в крайному випадку – застосувати проти неї економічні або дипломатичні санкції, але реально захистити людину за допомогою силових механізмів міжнародна спільнота не здатна. Таким чином, на міжнародному рівні стосовно людини маємо ситуацію «право без сили», тоді як на національному може діяти принцип «сила без права».
Все це трохи прояснює правову ситуацію довкола косовської проблеми. Її стрижневим питанням є визнання за косовськими албанцями права на самовизначення, тобто утворення власної державності, що перебуває у певному правовому відношенні до інших держав. Йдеться або про встановлення автономії, або – проголошення незалежності, або – приєднання до іншої держави (Албанії). Фактично ж із зіткненням різних геополітичних принципів маємо розбіжність правових систем як міжнародного рівня, так і у сфері забезпечення прав людини. Воєнні дії завжди пов’язані з правовим хаосом, ситуацією відсутності Суспільного Договору (тобто відновлення стану «війни всіх проти всіх»). А це цілком справедливо може бути позначено як «гуманітарна катастрофа».
Можна очікувати подальшого загострення балканської ситуації, якщо косовсько-албанська державність не буде визнана, а албанський національно-визвольний рух набуватиме більш значних масштабів. В ситуації замирення НАТО з режимом Милошевича миротворчі сили Альянсу зіткнуться з озброєними угрупованнями косовських албанців, що аж ніяк не згодні визнавати сербську владу. Ймовірний також і чеченський варіант розвитку подій – постійна напруженість, зіткнення сторін, боротьба за владні повноваження між косовцями та Бєлградом, окремі терористичні акції з обох боків тощо.
Якщо вже пролилася кров й відбулися акції геноциду, не слід дотримуватися ілюзій щодо можливості щирого примирення сторін. Справжнє примирення настане лише через значний проміжок часу, а на цей період народам краще жити окремо. Кордони між ними мають бути щільно закриті.
Отже, якщо НАТО й увесь Західний світ і виявляють певні амбіції щодо світового домінування й лідерства, прагнуть встановити справді справедливий світовий порядок, то за їхніми діями все ж важко простежити необхідну волю, рішучість, належну цілеспрямованість та осмислений рух, що керується відповідною стратегією або програмою дій. Швидше тут ідеться саме про тенденцію – процес руху до нового міжнародного порядку шляхом неоднозначних, часто суперечливих дій з частковим поверненням назад до вже опрацьованих схем міжнародних відносин.
Список використаної літератури