Геополітика

Структура доповіді

І. Вступна частина

ІІ. Основна частина

1. Поняття та завдання геополітики

2. Сучасні підходи до визначення геополітики

3. Українські пріоритети в геополітиці

ІІІ. Підсумкова частина

Використана література

І. Вступна частина

Геополітика — це особлива інтелектуальна парадигма, що охоплює відразу і визначений вид відносини до світу, і разом з тим рід занять, орієнтований на класичні для нього взірці, що ставить перед собою характерні лише для нього проблеми та володіє специфічною технікою їх вирішення. Нормативний зміст терміну визначається тим, що елемент "гео" у його складі співвідноситься з поняттями "географії", "географічного".

По своїй словеснопонятійній структурі "геополітика" є певна зустріч або синтез уявлень про "географічне" і "політичне". Таку етимологічну внутрішню форму вклав у це поняття його творець Р.Челлен, назвавши геополітикою гіпотетичну "науку про державу як географічному організм, втілений у просторі". Англієць Х.Маккіндер, американець Н.Спайкмен, німці К. і А.Хаусхофері, росіянин П.Н.Савицький звуться геополітиками, тому що в їх працях політика стикується з географією, а політичне цілеполягання — із уявленням структур земного простору.

Фундаментальні положення геополітики кінця 19–початку 20 століття базувалися на принципі географічного детермінізму. Цей принцип пояснював, чому саме одні держави займають домінуюче становище, а інші є об’єктом геополітичних впливів. Зокрема “біогеографічна” концепція німецького геополітика Ратцеля трактувала державу як органічний результат взаємодії “Грунту” і “Народу”. Для стабільного функціонування і розвитку держава потребує “життєвого простору” (Lebensraum), в межах якого формується основа для подальшого геополітичного впливу.

ІІ. Основна частина

1. Поняття та завдання геополітики

Геополітика ХХ століття розвивалася з огляду на великі держави, які мали або територіальні претензії, або претендували на сфери впливу інших великих держав. Малі держави розглядалися скоріше, як об’єкт впливу великих держав. Тому, коли говорять про геополітику, то традиційно розуміють контроль над територіями поза межами великих держав. Фактично, можна говорити про “велику геополітику”, яка більше орієнтована на планетарні або регіональні масштаби.

Проте, розвиток гуманітарних наук і нові виклики, які з’являються у другій половині ХХ століття, змушують геополітику трансформуватися у напрямку від великих утворень (континентів, держав) до людини. Прикладом чого є французька школа. Остання позбавлена експансіонізму, на відміну від німецької, англійської чи американської шкіл, і більш спрямована на гуманітарні цінності. Засновник французького напрямку Поль Відаль де ла Блаш, зокрема, критикував Ратцеля за його географічний детермінізм і пропонував натомість надзвичайно важливий для сучасної геополітики принцип “посибілізму” (possible – фр. можливість), згідно з яким “простір” лише надає людині можливості для побудови тієї чи іншої геополітичної конфігурації. Але остаточна реалізація геополітичних можливостей повністю залежить від волі людей. І тут якраз можна говорити про залежність не стільки від географічних умов середовища, скільки від вольових якостей людей, які населяють ту чи іншу територію, а також від розгалуженої системи соціальних інститутів і різноманітних структур, які притаманні території.