Політичні та правові вчення середньовіччя
Важливе місце у поглядах Мак'явеллі відводиться державі, яку він розуміє, як політичний стан суспільства, тобто відношення влади і підпорядкування, їхні взаємовідносини, наявність відповідним чином організованої політичної влади, юстиції, права та законів. Трактування держави, як політичного стану суспільства, підтверджується також поглядами мислителя на походження держави. Держава виникає наступним чином: спочатку людей було мало і вони жили, як і тварини, самостійно. Потім, зі збільшенням їхньої кількості, вони об'єдналися і для захисту вибрали найхоробрішого, зробили його своїм керівником і почали йому підпорядковуватися. З такого спілкування з'являється усвідомлення доброго і поганого, вчинків чесних і добрих та злих і шкідливих. І для того, щоб не було взаємних образ, люди встановили закони і покарання для їхніх порушників. Звідси виникає усвідомлення потреби правосуддя. Тому, при виборі правителя люди стали надавати перевагу вже не сильному, а мудрому і справедливому. Важливим компонентом держави у концепції Мак'явеллі є політична влада, як повноваження, могутність, сила, яка проявляється у здатності правлячих осіб примушувати підданих до послуху. Завдання науки, згідно з Мак'явеллі, полягає, перш за все, у тому, щоб виявити закономірності руху різних політичних форм, фактори їхньої стабільності, їхній зв'язок з певним станом політичних сил, нормальні і патологічні процеси у формах держави, причини революцій тощо.
При аналізі політичних форм Мак'явеллі звертається до найрізноманітніших факторів, що впливають на їхнє виникнення, розвиток і зміну: економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні. Особливу увагу він приділяє психологічним аспектам політики. Мак'явеллі був чи не перший, хто вловив взаємозв'язок морального і психологічного стану суспільства з політичними формами. Він також виводить самостійні правила політики, вільні від моральних критеріїв, або, точніше, він формулює правила політичного мистецтва відповідно до конкретних політичних умов та політичних цілей. Але для нього аморальні засоби є не самоціллю і, тим більше, не абсолютною цінністю. Вони виправдані тільки з метою об'єднання та зміцнення держави в боротьбі з реакціонерами, які не бажають розмовляти на жодній іншій мові, крім мови отрути і кинджалу. Вказані засоби є неминучим злом, спрямованим проти ще більшого зла. Жорстокість, підкреслював Мак'явеллі, можна виправдати тільки тоді, коли вона застосовується один раз і для користі підлеглих; якщо ж вона систематично використовується на пригноблення підвладних, їй не має виправдання. Наскільки одноособова диктатура, згідно з Мак'явеллі, необхідна при надзвичайних обставинах, настільки вона шкідлива при звичайному розвиткові справ. Абсолютна влада дуже швидко псує як правителів, так і підданих. Мак'явеллі підкреслює, що найоптимальнішою формою правління є республіка. "Маси розумніші і постійніщі, ніж державець", — підкреслював він. При республіканській формі правління держава стає стабільнішою і міцнішою. Республіка забезпечує свободу і рівність громадян, а отже і велич держави. Мак'явеллі тісно пов'язує воєдино республіку, свободу, рівність і процвітання держави. Тільки вільна держава може досягти величі і могутності, бо вона базується на загальному благові, а не на виключній вигоді правителя і привілейованого стану.Політична концепція Мак'явеллі складна і багатогранна, що обумовлює різні підходи до його наукової спадщини. Його проголошували "аморальним радником тиранів", його праці були заборонені у середньовічній Європі, а їхнє читання ще в XVIII столітті в Росії вважалося важким політичним злочином. У той же час, прогресивні мислителі високо цінували його творчість, правильно підкреслюючи важливість його досліджень тогочасної політичної ситуації і його правильний аналіз реально існуючих політичних методів боротьби. Спіноза називав Мак'явеллі "мудрим благородним мужем", який відстоював свободу і дав неоціненні поради для її зміцнення. Визначні вчені новітнього часу, такі як Г.Моска, творець доктрини "правлячого класу", та В.Парето, автор концепції циркуляції еліт, прямо зараховували себе до послідовників методологічних та теоретичних ідей Мак'явеллі. На ідеї Мак'явеллі опирається і такий напрямок політичної соціології США, як "політичний реалізм", представники якого виступають за деідеологізацію політичної науки та необхідність об'єктивного політичного аналізу.
4.Франческо Гвіччардіні.
Франческо Гвіччардіні, 1483–1540, — один з найбільших політичних мислителів пізнього Відродження. Продовжуючи традиції гуманістів, він вірив у здатність людини належним чином, тобто відповідно до розуму і природи, влаштовувати своє політичне буття. "Три речі хотів би я бачити перед смертю, — писав він, — це добре влаштовану республіку (йдеться про Флорентійську республіку) в нашому місті, Італію, визволену від усіх варварів, і світ, позбавлений тиранії попів". Його політичні та правові погляди викладені у таких працях, як "Історія Флоренції", "Діалоги про управління Флоренцією" та інших. Гвіччардіні належить конституційний проект для Флоренції, який, продовжуючи характерні і для епохи Відродження, і для античності традиції, базується на змішаній формі правління. "Безсумнівно, що правління, змішане з трьох форм — монархії, аристократії і демократії, — краще і більш стійке, ніж правління однієї з цих трьох форм, особливо, коли при змішанні з кожної форми взяте добре і відкинуте погане", — підкреслював мислитель.
Важливе місце у політико-правовому світогляді Гвіччардіні займає проблема свободи і справедливості. Він зазначав, що "фундаментом свободи повинно бути народне правління". Розробляючи раціоналістичні ідеї про свободу, справедливість, рівність, закони, він підкреслював, що влада повинна дотримуватися у всьому справедливості і рівності, бо тільки так у суспільстві можуть бути створені відчуття безпеки, загального добробуту і закладені основи для збереження народного правління". До певної міри, можна стверджувати, що для мислителя більш важливим є забезпечення прав та інтересів конкретної особи, ніж забезпечення загального народоправства. Він зазначає: "Плоди свободи і ціль її не у тому, щоб кожен правив державою, бо правителем може бути тільки той, хто здатний і заслуговує цього, а у тому, щоб дотримуватися добрих законів і постанов". Для мислителя свобода тісно взаємопов`язана зі справедливістю: "Свобода в республіці — це слуга справедливості, — писав Гвіччардіні, — бо вона встановлена не для іншої цілі, як тільки для захисту однієї людини від посягань іншої. Саме тому античні народи вважали вільне правління не вищим і не кращим за інших і надавали перевагу правлінню, при якому краще забезпечуються охорона законів і справедливості". Тобто, головним є не форма правління, як така, а вміння організувати управління державою на основі законів і справедливості.