Державна етнополітика та формування громадянського суспільства

Не можна сказати, що нинішня влада не прагне вирішити мовної проблеми, не випрацьовує правових норм, що сприяють встановленню міжетнічної злагоди. Тим більше, що надання російській мові статусу другої державної проголошувалося передвиборчою програмою правлячої нині Партії комуністів Республіки Молдова. Але ще 2001 року Конституційний суд заперечив конституційність відповідної поправки до Основного Закону, запропонованої парламентською фракцією ПКРМ.

Дещо поспішною і не зовсім тактично продуманою була спроба запровадити обов’язкове вивчення російської мови в молдовських школах, починаючи з другого класу. Цю обставину „майстерно” використала опозиція для дестабілізації політичного становища в Кишиневі, що привело до прийняття 2002 року резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи, якою було накладено мораторій на ініціативи з мовних та історичних проблем. Тим не менше, в лютому 2003 року президент В. Воронін виступив з ініціативою надати російській мові статусу офіційної в рамках вирішення придністровського питання. Однак і нині ця проблема лишається відкритою. Але те, що вона потребує вирішення, – безперечно.

Особливо важливим питанням в умовах сучасної Молдови є підвищення рівня толерантності, етнічної терпимості, передусім у середовищі підростаючого покоління. Результати анонімного соціологічного опитування 1,5 тисячі молодих людей, проведеного весною 2002 року (проект „Toleranta”), не можуть не спантеличити. Так, що таке „толерантність” зовсім не розуміє 95 % юнаків і дівчат (у Кишиневі – 86 %). Традиційна для нашого суспільства довіра до церкви (48 % опитаних вважає, що тільки в релігії можна знайти істину) обертається несподіванкою: 23 % респондентів заявили, що друзів серед людей іншого віросповідання вони не мають, не збираються мати і взагалі уявити собі такого не можуть.

Серйозно насторожують й інші дані опитування. 38 % респондентів вважає, що „нічого доброго багатонаціональний характер нашого суспільства культурі Молдови не принесе”. Не менше 10 % відповіли, що люди інших національностей значно гірші, ніж вони. У тім, що права національних меншин захищати не варто, переконані 11 % юнаків і дівчат віком від 14 до 21 року. У можливість мирного вирішення міжетнічних конфліктів не вірить 7 % молодих людей. Кожен третій опитаний виступає за перетворення Молдови на тоталітарну державу з владою, „яка вміла б вселяти страх” [6].

На жаль, нетерпиме ставлення частини молоді до громадян інших національностей підтверджують і результати соціологічного опитування, проведеного Інститутом публічної політики (проект „Барометр громадської думки – 2002"). Наприклад, на запитання: „Чи хотіли б ви мати серед сусідів людей іншої національності?”, 58 % опитаних відповіли негативно. Висловлюють незадоволення при думці про сусіда іншого віросповідання 44 % респондентів. Тільки 12 % опитаних вважають, що „забезпечення миру і порозуміння між людьми – найважливіша мета для Молдови на нинішньому етапі” [7].

Як бачимо, формування в населення толерантного ставлення до людей інших національностей та іншого віросповідання є одним з найактуальніших. Адже толерантність, терпимість завжди були і є неодмінною ознакою цивілізованості, громадянськості й духовності.

У зв’язку з цим, на нашу думку, в першу чергу слід кардинально переглянути нинішню концепцію освітньо-виховного процесу в дитячих установах, школах, ліцеях, гімназіях, коледжах та вищих навчальних закладах з тим, щоби посилити дієздатність соціально-філософської парадигми громадянсько-патріотичного виховання.Винятково важливим завданням для збереження молдовської державності, формування громадянського суспільства, зняття міжетнічної напруженості є вирішення придністровського конфлікту. Залагодження його дозволить досягнути внутрішньополітичної стабілізації з усіма її позитивними наслідками для економічної, соціальної та інших сфер. Це дозволить значно зменшити, а потім і ліквідувати метастази ущемлення й дискримінації російськомовного населення. Не випадково в так званій Придністровській Молдавській Республіці офіційними мовами визнано українську, російську та молдовську – мови найбільших етносів, що населяють її територію.

Як відомо, в минулому десятиріччі влада Кишинева і Тирасполя, за підтримки країн-гарантів Росії та України з наступним залученням Організації з безпеки та співробітництва в Європі, зробили немало спроб залагодити існуючі протиріччя. Стимулом для цього стала, зокрема, ідея федерації в рамках єдиної Молдови, розробка проекту нової конституції країни. Одначе Тирасполь вибудовує конфедеративні проекти, розглядаючи рівносуб’єктну федерацію двох берегів Дністра як явище тимчасове, як крок до визнання світовою спільнотою його політичної незалежності від Кишинева. Трирічна практика марних переговорів розвіяла ілюзії, що вирішення питання про об’єднання країни залежить від Кишинева і Тирасполя. З’ясувалося, що активною стороною в переговорному процесі мають виступити країни-посередники та ОБСЄ, але не в сепаратному, а в консенсусному варіанті. Такий висновок випливає з невдачі з підписанням так званого меморандуму Д. Козака. Очевидно, не можна очікувати остаточного вирішення придністровської проблеми, доки не домовляться між собою Москва і Вашингтон.