Держава і розвиток інститутів громадянського суспільства
Держава та інститути громадянського суспільства, за всієї різниці між ними, мають одну мету – консолідувати суспільство. Але механізми консолідації, як і механізми внутрішньої взаємодії, у них протилежні. Інститути громадянського суспільства об’єднують людей, забезпечуючи їм можливість вільно реалізувати власні інтереси, а держава – як спеціальний інститут – примусом.
Політизація деяких інститутів громадянського суспільства (церква, ЗМІ) обумовлена тим, що держава не забезпечує умов для їх нормального функціонування. Тому деякі інститути активно вступають у політичний процес. В умовах розвинутого громадянського суспільства та правової держави кожен інститут виконує тільки йому притаманні функції.
На відміну від західних демократичних держав, де взаємодія між державою та інститутами громадянського суспільства віддзеркалює баланс сил та груп інтересів, який склався в результаті еволюції демократії, в сучасній Україні характер взаємин держави й інститутів громадянського суспільства (що практично тільки зароджуються) окреслюється тенденція до визнання: простежується зацікавленість держави до діяльності цих інститутів. Але ця зацікавленість доволі квола, бо держава ще не відчуває реальної користі від діяльності цих інститутів, а інститути, у свою чергу, не докладають достатніх зусиль, аби змінити ставлення до себе. Взаємини між ними частіше будуються на необхідності спонсорувати діяльність громадських інститутів. Хоча інститути уже могли б активніше лобіювати інтереси окремих верств населення.
Однією із складних проблем є недостатнє інформування населення про діяльність інститутів громадянського суспільства: наші ЗМІ не приділяють належної уваги процесам їх створення та діяльності. Просвітницько-рекламна діяльність у зрозумілій та переконливій формі, яка мотивує і стимулює розвиток громадських ініціатив, має бути поставлена на системну основу.
Процес модернізації політичної сфери характеризується створенням диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією ролей та інститутів. У цьому аспекті слід розглядати розширення взаємодії виконавчої влади з громадськими інституціями не як самоціль або чергову кампанію щодо взаємодії з громадськістю, а як постійну працю з використання величезного потенціалу громадських об’єднань, створенню умов для якнайкращого задоволення потреб громадян у різних сферах суспільного життя.
Одним з факторів ефективності політичної модернізації є створення багаторівневої системи відносин між органами державної влади та інститутами громадянського суспільства. Однак на цьому шляху є суттєві перешкоди. По-перше, ще не створено повноцінної нормативно-законодавчої бази, яка б регламентувала діяльність інститутів громадянського суспільства, а також держави як посередника в розв’язанні конфліктних ситуацій у громадянському суспільстві [9]. По-друге, дається взнаки низький рівень довіри громадян до діяльності інститутів громадянського суспільства; вкрай незадовільна взаємодія цих інститутів з органами місцевої влади; відносно невисокий рівень конкурентності інститутів громадянського суспільства, брак чіткого розподілу сфер впливу між ними.В Україні, у зв’язку з традиційно скептичним ставленням до недержавних структур, основна частина громадських функцій централізована. За даними Інституту соціології НАН України, навіть стосовно таких суто духовних інституцій громадянського суспільства, як „громадські організації”, „церква”, „творчі спілки”, „організації за інтересами”, близько 30 % респондентів вважають державне керівництво ними єдиним ефективним засобом їх розвитку [10]. Та й взагалі рівень довіри населення до державних і недержавних структур гранично низький. За даними того ж Інституту, найвищий ступінь довіри виявляється до громадських (недержавних) інститутів – 0,35; до представницької влади – 0,32; до державних установ – в середньому 0,27; до судової влади – 0,27. Як бачимо, інститути громадянського суспільства мають все ж вищий рівень довіри у порівнянні з державними органами й установами. Можливо, це пояснюється саме тим, що інститути громадянського суспільства протиставляються державній владі [11].
Головні риси нинішньої української реальності (недостатній розвиток економіки, невизначеність концепції громадянського суспільства, брак відповідних законів, глибоке соціальне розшарування, патерналістська ментальність, непідготовленість управлінських кадрів до вирішення завдань перехідного періоду) обумовлюють потребу визначити першочергові завдання становлення та розвитку інститутів громадянського суспільства.
На нашу думку, одним з них є створення концепції ефективної взаємодії на горизонтальному та вертикальному рівнях усіх структур громадянського суспільства з чітко зорієнтованою діяльністю та функціями усіх його інститутів. Ці програми мають бути зорієнтовані на ефективне співробітництво з державними структурами та максимально стимулювати розвиток громадських ініціатив.
Експерти зазначають, що найвищий рівень плідної співпраці існує між такими парами структур: органи місцевого самоврядування – органи державної влади; органи місцевого самоврядування – політичні партії та рухи; органи державної влади – політичні партії та рухи. Тобто, співпрацюють структури, що репрезентують сферу управління суспільством на різних рівнях [12].