Ідеологія як критерій класифікації політичних партій
Підсумовуючи, можна стверджувати, що, на загал, дослідники розрізняють такі типи політичних ідеологій: комунізм (марксизм), неокомунізм; соціал-демократія (демосоціалізм, соціальна демократія); лібералізм, неолібералізм; консерватизм, неоконсерватизм; фашизм, неофашизм.
Перейдемо ж до короткої характеристики цих ідеологічних типів.
Основними постулатами комунізму є: необхідність соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату; тотальне усуспільнення засобів виробництва; централізоване планування-регламентація з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції; ліквідація ринкових відносин; заборона приватної власності (має бути лише публічна); декларована рівність усіх громадян; заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму.
Провідними ідеями соціальної демократії є справедливість, свобода і солідарність; визнається право приватної власності. Принципи соціал-демократії (свобода, справедливість, солідарність) відрізняють її від ліберал-консервативних партій. Сучасна соціал-демократична думка вважає нерівність не просто несправедливою, але й неефективною. Заслуговує на увагу те, що в умовах глибокої кризи та значних труднощів процесу реформування саме цивілізовані сучасні соціал-демократія та соціальний неолібералізм європейського ґатунку можуть стати єдиною альтернативою відновленню популярності комуністичної системи серед значної частини населення [10, с. 4 – 8].
Заслуговує на увагу, до речі, те, що характерним для сучасного політичного життя України є формування виборчих блоків та утворення урядових коаліцій у спосіб, що веде до так званого дворівневого суспільства: на економічному рівні працюють настанови лібералізму, тоді як у соціальній сфері утверджуються ідеї соціал-демократії. Попри певні позитивні моменти такої політики, дворівневе суспільство несе в собі внутрішні загрози, адже, як свідчить історія, лібералізм російських дворянських революціонерів і соціал-демократизм народників породили марксистсько-ленінську ідею „наукового соціалізму” [11, с. 94 – 95].
Неоліберальна ідея „відповідальної держави” виходить з необхідності партнерства між урядами, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму, зміщення центру ваги із заборонних заходів на стимулювання, значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери (видатки на освіту, охорону здоров’я, підвищення кваліфікації персоналу). Зроблено спробу переосмислити характер взаємовідносин суспільства, державно-політичної системи.
Враховуючи формальний характер політичної свободи та її придушення ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення. Вона переводиться у площину моралі і культури. Справедливість – це, насамперед, політична, або „формальна” справедливість, яка визначає принципи забезпечення свободи і права всіх громадян.
Соціал-демократія поділяє з лібералами підхід до держави як „допоміжної” сили в суспільному житті: уряд має „всього лише” вирішувати проблеми, які не можуть самостійно вирішити громадяни, місцеве самоврядування і приватний сектор економіки. Ліберальні реформатори і соціал-демократи дотримуються думки, що лише приватний бізнес і конкурентне середовище спроможні створити умови для швидкого економічного піднесення. Різниця між ліберальним та соціал-демократичним підходами полягає в оцінці ролі держави у перетвореннях.
Ліберальні ідеї в Україні були безпосередньо пов’язані з соціальними і розглядалися в національному контексті, зокрема М. Драгомановим.Консерватизм спрямований на збереження, підтримку форм державного і суспільного життя, що історично склалися, насамперед морально-правових засад. Неоконсерватизм – це пошук балансу між деструктивністю необмеженої ринкової стихії та неефективністю тотальної державної регламентації. Для нього характерні антиегалітарні тенденції, антипротекціоністська і монетаристська економічна стратегія, вимоги збереження законності і порядку. В організації суспільного життя неоконсерватизм ґрунтується на необхідності універсального морального порядку внаслідок обмеженості сфери людського розуму. Протиставлення держави і громадянського суспільства вважається згубним.
Головні постулати української консервативної течії у ХХ сторіччі закладені В. Липинським, С. Томашівським, В. Кучабським. Причому, усі три основоположники запропонували різні форми державного правління: класократичну правову монархію на засадах гетьманату (В. Липинський), правову клерикальну монархію (С. Томашівський), військову монархію (В. Кучабський). В. Липинський запропонував концепцію національної ідеї, яка має об’єднати українське суспільство, – принцип „територіального патріотизму” [13].