Мовне питання після парламентських виборів: від політичної кон’юнктури до державної політики

Очевидно, що у першому випадку мовні проблеми буде „законсервовано” (як свідчить закон С. Паркінсона, вони в такому випадку мають тенденцію не до розв’язання, а до загострення), а в другому не лише не відбудеться розв’язання мовних проблем русофонів та українофонів, а й серйозно постане проблема цілісності країни.

Водночас існує і третій варіант: реалізація системної мовної політики на основі досягнення компромісу. Про ймовірність такого сценарію наразі говорити важко. Адже чітко проголошена політика є потенційно вразливішою, ніж прихована та несистемна. А в тому, що звинувачення будуть, причому з двох боків - у „насильницькій українізації” та у зраді „української справи” й „манкуртизмі” - сумніватися не доводиться.

Разом з тим, останнім часом для реалізації саме такої моделі політики з’явилися й сприятливі фактори. Те, що на 16-му році існування держави нарешті має бути сформульовано мовну політику, визнає все більше поміркованих діячів - як тих, хто виступає за посилення позицій української, так і тих, хто захищає російську. З іншого боку, змінився загальний стан українського суспільства, яке тепер не настільки беззаперечно покладає вирішення мовного питання на державу (прихильники російської мови - на Росію, захисники української - на Україну) й значно більш схильне до пошуку компромісів.

Найбільший виклик для такої моделі - це поширене твердження, що будь-які дії у мовній сфері є „грою з нульовим результатом” (будь-які дії на підтримку однієї мови неодмінно погіршують становище іншої). Не заперечуючи того, що конкуренція мов - справді визначальна риса мовної ситуації, спробуємо окреслити межі, у яких компроміс у мовному питанні й, відповідно, державна політика на його реалізацію, були б можливі.Умова перша: визнання двомовності як об’єктивної риси українського соціуму. Мається на увазі не закріплення за російською статусу державної/офіційної, а врахування того, що протягом найближчих десятиліть в Україні: а) існуватимуть дві мовні групи, розмір яких хоч і може змінюватися внаслідок тих чи інших тенденцій або дій, але які лишатимуться в одній „ваговій категорії”; б) обидві мови використовуватимуться усім суспільством, хоч і різною мірою, в різних обставинах та співвідношенні; в) жодна модель державної політики (з числа тих, які можуть бути реалізовані на початку ХХІ століття) в осяжній перспективі не спроможна зробити українське суспільство одномовним.

Умова друга: мовна політика має передбачати максимальне задоволення прав окремого громадянина. Одна з найважливіших функцій держави – гарантувати дотримання прав своїх громадян, зокрема, мовних. Будь-який безсторонній аналіз засвідчує, що за теперішніх умов найбільше порушуються права тих, хто говорить українською. Відповідно, забезпечення цих прав на такому ж рівні, як забезпечуються права російськомовних, не має викликати спротиву з боку останніх. Та очевидно, що так само держава не повинна допускати порушень прав тих, хто говорить російською й реагувати на такі порушення, якщо вони трапляються.

Умова третя: з двох мов підтримки держави потребує та, що перебуває у гіршому становищі. Йдеться не про формальний, а про реальний статус та функціональний потенціал. Адже тоді, як загрози російській мові (у світі загалом і в Україні зокрема не проглядаються), то для української мови така загроза реальна. Ця ситуація є зрозумілою для значної частини російськомовних українців і росіян, тож заходи на підтримку української заперечень не викликатимуть. Водночас велику роль тут матиме обгрунтування таких дій: одна справа – вживати заходів на підтримку мови, бо вона „державна”, інша - бо вона є „слабшою”. Такий підхід - базовий і чи не єдино прийнятний в сучасній демократичній державі.

Умова четверта: орієнтуватися на інтереси мовних груп, а не політиків. Важливо розуміти, якими є мотиви як русофонів, так і українофонів - не лише ті, що проголошуються на мітингах та з екранів телевізорів, а й неусвідомлені, підсвідомі. Тим, хто розроблятиме принципи мовної політики з врахуванням різних точок зору, варто пам’ятати: інтереси україномовної та російськомовної спільнот не адекватні інтересам політиків, які називають себе їх захисниками. Адже якщо проаналізуємо декларації та риторику обох сторін мовного конфлікту, то зрозуміємо, що боротьба між „захисниками двомовності” та „оборонцями державної мови” точиться не за чи проти двомовності, а за те, якій саме мові бути панівною. Але перемога жодної зі сторін не зможе бути прийнятною для усього українського суспільства. Водночас все більше людей, що вимагають підтримки української мови, усвідомлюють: хоч би яким привабливим не видавався ідеал одномовної „української України”, він - нездійсненний. Так само багато серед російськомовних тих, хто вважає нещирими заклики про утиски російської мови й виступає категорично проти надання їй статусу державної чи офіційної. Зрозуміло, що все це аж ніяк не означає беззастережної підтримки тієї державної політики, яку буде проголошено на основі викладених вище принципів. Успіх такої політики значною мірою залежатиме від її конкретного наповнення – цілей і засобів, конкретних заходів та часових рамок, врахування регіональної специфіки тощо. Не менше значення матиме й спроможність влади ініціювати й вести суспільну дискусію навколо вирішення мовних проблем, а також інформаційний супровід рішень, що ухвалюватимуться.