Мовне питання після парламентських виборів: від політичної кон’юнктури до державної політики

Ці дії дуже нагадували ініціативи „гуманітарного блоку” уряду В. Ющенка 2000 року4. Слід відзначити дві спільні риси мовної політики зразка 2000 року та 2005 – 2006 років: 1) в обох випадках ініціатива дій на підтримку української мови виходила не від Президента; 2) такими ініціаторами були або близькі до нього або безпосередньо призначені ним посадовці; 3) їхні дії (заяви) були б неможливі за умови, якби суперечили позиції самого В. Ющенка5. При цьому є й різниця: якщо ініціативи за часів В. Ющенка-прем’єра обмежувалися майже виключно заявами, не досягли декларованої мети (лунали думки й про те, що вони тільки погіршили суспільну думку щодо будь-яких заходів на підтримку української мови) та закнічилися відставками їх ініціаторів, то ініціативи за часів президентства В. Ющенка були значно успішнішими й тією чи іншою мірою все ж сприяли посиленню позицій української мови.

Сам Президент В. Ющенко у перший рік правління практично не втручався у мовну сферу. Чи не єдиним винятком став підписаний ним Указ від 26 вересня 2005 року, яким функції реалізації державної мовної політики покладалися на Міністерство культури і туризму. Водночас цей Указ викликав багато запитань своєю суперечливістю. Він мав назву „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері”, однак його метою проголошувалося „підвищення ефективності реалізації державної мовної політики”. Єдиним пунктом, який стосувався мовної політики, було надання повноважень Мінкульту реалізовувати мовну політику, усі ж інші його положення стосувалися реєстрації друкованих видань, експертної комісії із захисту суспільної моралі та зміни чисельності міністерств юстиції, культури і туризму, а також Державного комітету телебачення і радіомовлення [3]. Причина появи та мета цього Указу, не кажучи вже про те, якими будуть кроки щодо його виконання і який вплив вони матимуть на мовну ситуацію в країні, досі невідомі.

Цей приклад свідчить про низьку пріоритетність для влади (уособлюваної до парламентських виборів виключно Президентом) мовних проблем, а відтак і якість рішень. Частково це, а також брак стратегії дій у мовній сфері, пояснюється традиційно – черговими виборами. На підтвердження можемо навести той факт, що в умовах акцентування уваги на мовних проблемах з боку антипрезидентської опозиції (блоки „Не так!” і „Народна опозиція”, Партія регіонів та інші) влада обрала вже випробувану на минулих виборах заперечення існування мовної проблеми як такої. З подібними заявами не раз виступав, зокрема, голова уряду та №1 списку пропрезидентського блоку „Наша Україна” Ю. Єхануров.

Отже, дії влади у мовній сфері протягом 2005 – початку 2006 року мали три визначальні риси: 1) відкидання важливості мовних проблем (або й заперечення існування проблеми як такої); 2) нескоординованість, непроробленість, необгрунтованість дій у мовній сфері при 3) загальній орієнтації на посилення позицій української мови.Відзначимо, що питання легітимності президентської влади для значної частини населення України (переважно Донбасу і Криму) за рік правління Президента В. Ющенка не набуло однозначного розв’язання. Причому в епіцентрі цього несприйняття перебуває комплекс світоглядно-культурних розбіжностей, перше місце серед яких посідає питання мови. Гострота цих питань для російської мовної групи (передусім на Сході й Півдні) традиційно посилюється у період виборів - головним чином, політиками, які використовують „мовне питання” у власних цілях. Водночас зростанню напруженості під час парламентських виборів 2006 року посприяли й дії влади, які були розцінені переважною частиною населення відповідних регіонів як „націоналістичні” й такі, що загрожують позиціям російської мови та російськомовних.

Завершення виборчої кампанії означатиме поворотний пункт і в подальшій реалізації мовної політики. Серед її можливих моделей найбільш імовірні: 1) продовження політики несистемної українізації; 2) відмова від будь-якого втручання у мовну сферу (політика часів президентства Л. Кучми); 3) посилення позицій російської мови - передусім у припиненні вже початих українізаційних ініціатив, а, можливо, й у формі підвищення в той чи інший спосіб юридичного статусу російської мови; 4) „регіоналізація” мовної політики - проведення політики українізації (у тому чи іншому вигляді) на частині території й невтручання у мовну ситуацію на Сході та Півдні; 5) формулювання консенсусної моделі мовної політики.

Ймовірність реалізації кожної моделі значною мірою залежатиме від розстановки сил у новообраному парламенті. При цьому „жорсткі” дії на підтримку як української, так і російської мов є найменш вірогідними. Адже, з одного боку, відбувається послаблення позицій Президента як головного гаранта реалізації українізаційної моделі (передання частини повноважень парламентові й уряду, зменшення рівня громадської підтримки), а з іншого Президент і пропрезидентські сили в парламенті все ж зберігають достатньо можливостей, аби не допустити реалізації „реваншистського” сценарію - посилення позицій російської мови.

Отже, в період після парламентських виборів і до наступних президентських мовна політика, найімовірніше, матиме характер домовленості між політичними силами, що проголошують себе захисниками обох провідних мов країни. Ця домовленість може бути поверненням до політики часів Л. Кучми - відмови обох сторін від активних „бойових дій” у мовній сфері. Але можливо також, що сторони домовляться про розподіл сфер впливу у мовній сфері - влада продовжуватиме лінію на українізацію в столиці, центральних та західних областях, не вимагаючи виконання тих самих положень, скажімо, в Донбасі чи в Криму.