Шумпетерівська теорія демократії і посткомунізм

Соціалізм в Росії був марксистсько-ленінським, тобто ідеологічно більш „просунутим”, ортодоксальним - побудованим за всіма „класичними канонами” доктрини К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна і решти більшовицьких теоретиків. Однак чи існували передумови, необхідні для запровадження соціалізму на теренах Росії? Відомо, що Росія на час соціалістичної революції була аграрною країною, тобто тут майже не існувало пролетаріату, а антагоністичній пролетаріатові клас буржуазії також перебував тільки на стадії формування і не мав ще власних буржуазно-капіталістичних традицій. Отже, на підставі тези К. Маркса про те, що „серйозний соціалізм може сформуватися тільки з цілком сформованого капіталізму”, можна виснувати брак будь-якої можливості запровадження соціалізму в Росії. Власне, таких поглядів дотримувався один з провідних російських теоретиків соціалізму Г. Плеханов [13]. Вишколеної бюрократії, яка б змогла забезпечити належне функціонування адміністративних структур соціалістичної держави, тут також не було. Єдине, що сприяло запровадженню соціалізму „ленінського типу”, так це владний „параліч” царської монархії (а згодом і Тимчасового уряду) внаслідок низки поразок у Першій світовій війні, що поєдналося з ситуацією радикалізму невдоволеної інтелігенції, а також з революційним генієм В. Леніна та адміністративним Й. Сталіна, котрим вдалося піднести доктрину К. Маркса до рангу релігії. Подібно до того, як конкретно-історичні умови Швеції дали можливість створити на цих теренах гуманістичний і демократичний соціалізм, історія Росії призвела до появи тоталітаризму. Прикметною є думка Й. Шумпетера: „Клопіт з Росією не в тім, що вона соціалістична, а в тому, що це Росія” [14].

Показово, що подібної думки дотримується вже не суспільствознавець-теоретик, а практик – дипломат та історик Дж. Кеннан. Та його оцінка Росії не така різка і зорієнтована на примирення та співіснування. Він стверджує, що у стосунках з Росією слід дотримуватись кількох базових правил, які довели свою ефективність впродовж багатосотлітнього спілкування Заходу з цим народом та його державою. Ось три кеннанівські настанови: слід визнати суто російський стиль залагодження політичних справ і бути до нього толерантним; ніколи не слід принижувати росіян в очах світової громадської думки; завжди слід пам’ятати, що цей народ фундаментально стурбований проблемами безпеки і у своїй політичній діяльності керується міркуваннями страху і престижу [15]. Толерантний і дипломатичний Дж. Кеннан також порушує питання вихідних історичних умов розвитку російської демократії і капіталізму, однак виявляє в цьому питанні ще більший скепсис, ніж будь-хто з провідних західних суспільствознавців. Він стверджує, що сучасна Росія набагато менше готова до демократії, ніж Росія 1917 року. На думку Дж. Кеннана, даються взнаки руйнівні історичні удари, завдані цій країні і народу роками комунізму і сталінізму та двома світовими війнами [16]. Отже, від часів творення класичних шумпетерівських текстів справи лише погіршились.

Одна доктрина в різних національно-історичних умовах дає різні результати. Запровадження певної соціальної моделі на невідповідний соціальний грунт призводить не тільки до її неефективності, але й до протилежних від очікуваних наслідків - доволі часто руйнівних та антилюдських. Те ж саме й з демократією. У випадку багатьох суспільств, встановлення цього суспільного устрою завершується появою прихованих за демократичними інституціями і риторикою авторитаризмів, зокрема, олігархічного характеру.Нині українське суспільство переживає специфічний історичний період, який, з одного боку, суперечить шумпетерівським теоретичним побудовам, а з іншого - підтверджує їх за принципом „від протилежного”. Українська „демократія” не відповідає жодному критерію Й. Шумпетера. Разом з тим, в його теоретичних побудовах знаходимо чимало історико-політичних „підказок”. Зокрема, привертає увагу шумпетерівське вчення про протестно-революційну роль інтелігенції. Адже відомо, що робітничий рух в Російській імперії радикалізували й революціонізували саме інтелігенти – „дали цьому рухові словесну оболонку, забезпечили його гаслами, дали йому самосвідомість і в такий спосіб змінили його суть” [17]. Оскільки демократія в Україні не має жодної реальної соціальної опори - класу, інституту, системи цінностей, то саме ця верства може стати вістрям і рушійною силою справжньої, а не інспірованої іззовні та здійсненої кланом олігархів, усунутих від влади іншим кланом, антиолігархічної революції, маючи на озброєнні, передусім, консервативну ідеологію, в якій є чимало шумпетерівських ідей. Недарма сам Й. Шумпетер наголошував, що від самого зародження інтелігенції жоден європейський уряд не зміг прибрати її до рук. Зокрема, ще за режиму Луї-Філіпа військо могло дозволити собі стріляти в страйкарів, але поліція не мала змоги влаштовувати облави на інтелігентів [18]. Саме інтелігенції людство завдячує появі теорії гуманізму [19]. Інтелігенти рідко стають професійними політиками, але не тому, що не здатні на це чи їм бракує здібностей, а скоріш тому, що більшість з них просто зневажає політичну кар’єру [20]. Проте інтелігенція формує адміністративно-політичну структуру кожного суспільства, впливаючи на „моральний кодекс епохи”.

Окремо слід наголосити на критично-синтезуючій ролі інтелігенції в системі соціальних знань, яка за К. Мангеймом: „…об’єднує в собі всі імпульси, котрі наповнюють соціальну сферу. Чим більша кількість класів і соціальних прошарків, з яких рекрутуються різні групи інтелігенції, тим багатоманітнішою і суперечливішою, за своїми тенденціями, стає сфера освіти, котра їх об’єднує” [21]. На думку „батька-засновника” соціології знань, інтелігент має перед собою два можливі політико-історичні шляхи: перший – приєднатись до певного класового чи політичного табору; другий – спробувати зрозуміти власну „соціальну природу”, аби „відображати духовні інтереси цілого” [22].