Шумпетерівська теорія демократії і посткомунізм

Четвертою передумовою демократії є демократичний самоконтроль. Це, перш за все, стосується (знову ж таки на підставі високого інтелектуального і морального рівня людського матеріалу) традиції взаємних поступок та терпимості, мирного та конструктивного подолання розбіжностей у поглядах.

Тільки за дотримання цих умов і можливе належне функціонування демократичної системи. Демократія, однак, задля забезпечення належного рівня соціальної безпеки, добробуту й розвитку, здатна відмовитись від політичної конкуренції й перейти до форм правління, які межують з диктатурою. Майже всі конституції демократичних країн містять положення про надзвичайні повноваження керівних органів, хоча обсяг таких повноважень, їх тривалість і процедури передачі влади чітко регламентовані. Адже необмежена в часі монополія на владу може привести до диктатури в сучасному розумінні цього слова [8].

Й. Шумпетер не лише чітко визначає демократію й конкретно-історичні умови її запровадження, але й робить попередній наголос: „Демократія є політичний метод, тобто певна система інституцій для прийняття політичних (правових та адміністративних) рішень, а отже вона не може бути самоціллю (підкресл. авт.). Демократія дає ті ж наслідки чи сприяє утвердженню тих же інтересів або ідеалів, – продовжує Й. Шумпетер, - не більшою мірою, ніж будь-який політичний метод” [9].

Інструментального погляду на демократію дотримується й інший визначний європейський мислитель – Б. Рассел, котрий з-поміж багатьох своїх визначень демократії особливо виокремлює одне: „Демократія - це засіб (причому, кращий з тих, що були винайдені до сьогодні) зменшення, наскільки це можливо, втручання влади у свободу людей” [10]. Ця настанова Б. Рассела нині актуальна, як ніколи. Адже за умов глобалізації та всепереможної ходи демократії остання сприймається як різновид релігії, втрачаючи свої посутні риси, а разом з ними й істинний смисл. Небезпека демократії як релігії полягає в тому, що „вірний завжди чує те, що прагне почути, байдуже, що насправді сказав пророк” [11].На грунті шумпетерівських теоретичних побудов можна сформулювати концепцію „негативних залишків”. Сам великий соціолог і економіст розробив і обгрунтував концепцію „позитивних залишків”, або концепцію „підтримуючої” ролі структур і верств попередніх історичних формацій щодо наступних, які, власне, й забезпечують необхідні історичні й політичні умови становлення та еволюції нового типу суспільства. Важливою, на думку вченого, є роль інституційних структур попередньої по відношенню до буржуазно-ліберальної - феодальної формації, політичному мисленню вищих верств якої був властивий тверезий консервативний раціоналізм і сформоване впродовж тривалого періоду відчуття соціальної ієрархії. Політико-адміністративні структури капіталістичних суспільств ефективно поглинають „уми з інших верств”, адаптуючи їх до нових реалій та отримуючи забезпечення досвідом політичного управління. Й. Шумпетер доволі скептично ставиться до адміністративного потенціалу буржуазії, сумніваючись в її здатності приймати та виконувати ефективні політичні рішення. На його думку, „бухгалтерська книга та кошторис витрат поглинають і обмежують людину”. В єстві буржуазної людини-економічної закладено виняткову здатність до різноманітних економіко-торговельних оборудок, проте коли йдеться про розв’язання зовнішньо- чи внутрішньополітичних питань, то „конторський геній… часто нездатний скривдити навіть муху чи у вітальні, чи на трибуні”. Тому вчений вважає за політично необхідне існування верстви, вільної від економічної діяльності та постійної гонитви за прибутком чи технологічними новаціями, верстви, для якої економічні вигоди важать значно менше, ніж Престиж, Честь, Відповідальність, Вірність нації. Тільки в симбіозі чи під прикриттям такої захисної верстви здатна ефективно розвиватись і досягати успіху власне буржуазія.

Концепція „негативних залишків” полягає в тому, що радянський спадок (зокрема, посткомуністичної України) спрацьовує проти демократії. Тому навіть за умови запровадження формально-демократичного устрою (демократичної атрибутики), отримуємо квазідемократичний лад, в якому авторитарна демократія керуватиме (радше маніпулюватиме) атомізованим і беззахисним населенням, а за владу змагатимуться політико-економічні клани. В цьому сенсі цікавим і таким, що змушує замислитись, є наступне зауваження Й. Шумпетера: „Сучасна демократія зародилась одночасно з капіталізмом, у причинному зв’язку з ним” [12].

Отже, зважаючи на попередньо викладені аргументи, постає питання: „Чи можлива взагалі на даному історичному етапі демократія у східно-європейських країнах?” Прикро, але стосовно більшості країн Східної Європи шумпетерівська теорія слугує поясненням, чому демократія на цих теренах неможлива (принаймні, в найближчій історичній перспективі).

Однак скептичні висновки, яких можна дійти на підставі теорії демократії Й. Шумпетера, не є остаточними. Адже залишається ще його еволюціонізм, віра в соціальну євгеніку. Цілком можливо, що еволюційна логіка суспільного буття сформує і політичний клас демократичного суспільства, і відповідне йому громадянство. Серед основних факторів такої продемократичної соціальної еволюції виокремлюються: зміна поколінь, поступова звичка до демократичних процедур та укорінення демократичних норм, нарешті, зовнішній (міжнародний) тиск. У випадку останнього пригадується шумпетерівський скептицизм в оцінці того чи іншого суспільного ладу (зокрема, капіталізму і соціалізму), якого так бракує західним урядам, котрі надають підтримку авторитарним та напівавторитарним (олігархічним) режимам посткомуністичного і третього світів. Й. Шумпетер чимало говорить про придатність того чи іншого суспільного устрою для різних країн або про протилежні результати прищеплення однієї й тієї ж доктрини на різних „соціальних грунтах”. Він, вчений з геніальною інтуїтивністю, даром передбачення та здатністю до наукового прогнозування, обрав найвідоміші, та, водночас, найразючіші приклади встановлення одного й того ж соціального устрою в країнах з різною соціальною структурою, історичними традиціями та людським матеріалом. Йдеться про порівняння шведського і радянського соціалізму.У випадку Швеції, Й. Шумпетер виокремлює визначальні передумови, необхідні для нормального функціонування демократичного соціалізму. Це й належний людський матеріал, надзвичайно добре збалансована соціальна структура, вишколена (у кращих європейських традиціях) бюрократія, а також належний демократичний самоконтроль, обумовлений високим освітнім та культурним рівнем шведського громадянства. Не менш важливими є соціальне та національне, ціннісно-культурне середовище, стан та зорієнтованість суспільної свідомості, тобто все, що унеможливлювало піднесення „соціалізму” до рангу релігії. Незаперечним є те, що у Швеції існував і пролетаріат, і розвинений капіталізм, тобто одна з базових історичних передумов запровадження соціалізму, виокремлена і наголошена класичним марксизмом. Тут не спостерігалося класового антагонізму в тому трактуванні, як його визначав сам К. Маркс. „Шведський соціалізм” став продуктом еволюції, а не революції, слугуючи інструментом вирішення, а не створення соціальних „суперечок задля самих суперечок”.