Центральна Азія як зона перетину інтересів конкуруючих держав

Власні інтереси в Центральній Азії чітко окреслює і Китай. Безпосереднє сусідство з цим регіоном, активна участь у створенні ШОС, активізація економічної співпраці дозволяє КНР нарощувати вплив у більшості центральноазійських країн. Президент Киргизької Республіки А. Акаєв якось зазначав: „Унікальні за своїм характером дружні відносини здавна існують з Китаєм, у чому я знову впевнився в ході візиту до Пекіна. Там ми підписали договір про добросусідство, дружбу і співробітництво” [11].

Слід мати на увазі, що навіть потужні азійські країни, плануючи або розпочинаючи реалізацію певних проектів на просторах Центральної Азії, наштовхуються на численні проблеми, з яким не просто впоратися. Так, зокрема, Китай виношував план будівництва великого нафтогону із Західного Казахстану до Синьдзяну й далі до Пекіна. „Казахів можна купити, – писав М. Шплехер, – але чи зможуть вони залишатись купленими? Поряд з великою кількістю нафти, необхідної Піднебесній, основний політичний інтерес КНР в Казахстані і Киргизстані – це постійний контроль над уйгурськими активістами, які живуть у цих та інших центральноазійських країнах. Щоб забезпечити свої інтереси, Пекін вкладає в Казахстан і Киргизстан чимало коштів. Звичайно, необхідності у значній військовій присутності Китаю в регіоні поки що немає, особливо тому, що й без того ця країна з її величезним населенням вселяє жах у своїх сусідів” [12].

Інший американський дослідник, М. Олкотт, розглядаючи ситуацію з визначенням пріорітетів світових лідерів стосовно країн Центральної Азії на початку 1990-х років, відзначав, що „...Захід вбачав у Росії країну, яка наводитиме порядок в державах Центральної Азії. Однак нафта зіграла свою роль в перегляді політики Заходу на 180 градусів, і держави Центральної Азії стали стратегічно важливими” [13].

Незважаючи на увагу, яку приділяє Захід країнам Центральної Азії, одним з основних чинників економічної, а отже й політичної активності в регіоні є активність самих центральноазійських держав. У цьому контексті особливо важлива проблема модернізації економічних систем. Так, побутує думка, що „до того часу, як Сполученим Штатам можна буде підійти до питання про розумне інвестування, прикаспійським країнам необхідно продавати власні вуглеводневі скарби найбільш ефективним способом. Це підводить нас до питань про трубопроводи та до необхідності розвитку альтернативних експортних трубопроводів для їхньої нафти і газу” [14]. На думку С. Манна, основна проблема полягає в тому, що „в період незалежності всі трубопроводи, передбачені для експорту енергетичних ресурсів з цього регіону, що не має виходу до моря, прокладено з півдня на північ. Після здобуття незалежності ці країни опинилися в складному становищі, оскільки російські підприємства монопольно контролюють транспортування каспійських ресурсів. Саме тому уряд Сполучених Штатів підтримав концепцію спорудження нових трубопроводів як засіб зміцнення цих країн та сприяння їх процвітанню й суверенітету” [15].

Відтак у 2003 – 2004 роках почали здійснюватися проекти з будівництва двох великих нафтогонів: Баку – Тбілісі – Джейхан, яким азербайджанська нафта піде через Грузію в Туреччину до глибоководного середземноморького порту Джейхан, а також газопровід на Шах-Деніз, котрим азербайджанський газ доправлятиметься до турецької мережі.В контексті міжцивілізаційних процесів у Центральній Азії важливого значення набуває політика Туреччини в цьому регіоні. І сенс її не тільки у прокладанні нафтових та газових магістралей. Відома активна позиція цього регіонального лідера стосовно Азербайджану. Проте, як зазначає М. Лаумулін, „в ряду ісламських гравців у Центральній Азії Туреччина присутня за суто зовнішніми ознаками (хоча внутрішньополітичні тенденції на турецькій політичній сцені не дозволяють виключити того, що в майбутньому цю країну можна буде з повним правом віднести до ісламських держав)” [16].

На нашу думку, якщо глибше розглядати політику Анкари щодо країн Центральної Азії, то можна окреслити два основні критерії:

• по-перше, політика Туреччини в центральноазійському регіоні є частиною стратегії Заходу;

• по-друге, країни Центральної Азії у зовнішній політиці Туреччини розглядаються під кутом зору тюркського фактора (особливо виразно це проглядалося в першій половині 1990-х років).

Отож, підбиваючи підсумки, можна стверджувати, що в системі міжнародних відносин, яка продовжує формуватися на початку ХХІ століття, країни Центральної Азії стають привабливими об’єктами, за які точитиметься боротьба між США та країнами Заходу, з одного боку, та Росією і Китаєм – з іншого. Слід відзначити також, що ця боротьба ускладнюється економічними чиниками, прив’язкою країн регіону до російських трубопроводів, що обмежує їх незалежність при виборі стратегічних партнерів.

Диверсифікація зовнішньополітичних партнерів центральноазійських країн залежить насамперед від диверсифікації джерел постачання нафти і газу з регіону, що в будь-якому випадку викликатиме спротив Російської Федерації, для якої контроль над нафтогазовим експортом з Центральної Азії означає збереження статусу регіонального лідера.