Цензурна політика тоталітарної держави та ідеологічний монізм
Складну, всеохоплюючу систему цензурного контролю в СРСР було сформовано в середині 1930-х років. Головліт тоді було переведено у підпорядкування Раднаркомові. Головліту ж СРСР підпорядковувались республіканські Головліти та мережа облміськлітів. Ці органи здійснювали тотальний (як превентивний, так і каральний) політичний контроль над усіма видами друкованої продукції та видовищами, бібліотеками, друкарнями [3].
На думку дослідників, тотальну цензуру слід вважати ознакою створення поліцейської держави [10]. На відміну від практикованої в авторитарній державі прихованої цензури, у тоталітарній державі вона є прямою (попри використання терміна „контроль” замість терміна „цензура”4). Наприклад, радянська цензура була прямою: режим не приховував свого прагнення здійснювати контроль для забезпечення принципу „партійності преси” [3].
Радянська цензура, вважаючись державною інституцією, на практиці забезпечувала інтереси не держави, а партії. Л. Троцький у статті „Зраджена революція” писав, що „центральний орган партії друкує анонімні директивні статті, які мають характер військових наказів, з архітектури, літератури, драматургічного мистецтва, балету, не кажучи вже про філософію, природознавство, історію” [1, с. 373]. Що стосується художньої літератури, то „боротьба напрямів і шкіл змінилася коментуванням волі вождів. Для всіх угруповань створено спільну примусову організацію, своєрідний концентраційний табір художнього слова” [2].
Діяльність Головліту була тісно пов’язана з діяльністю вищих партійних органів. Через Агітпроп ЦК РКП(б) Головліт отримував партійні директиви, а також звітував перед ним. Пізніше зв’язок з ЦК РКП(б) здійснювався через Відділ преси. Згідно з проектом постанови ЦК ВКП(б) про роботу Головліту (1936 р.), планувалося вивести Головліт з системи Наркомосу та створити Головне управління у справах цензури при РНК СРСР. Але 1937 року цензуру „офіційно” було переведено під партійне керівництво [8]. Цензорів центральних видань затверджував ЦК за поданням Відділу преси, а інших цензорів – Відділ преси та видавництв ЦК.
Щодо реалізації так званого принципу партійності, то слід згадати закриту постанову ЦК КПРС (1969 р.) „Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, телебачення, кінематографії, закладів культури і мистецтва за ідейно-політичний рівень публікованих матеріалів та репертуару”, що свідчить про збереження цензури під час так званого „комуністичного авторитаризму” 5.
Складання цензурними органами щомісячних довідок для партії мало подвійну мету: партія одержувала необхідну їй інформацію, а звітування цензурних органів про свою пильність та ефективність виправдовувало саме їх існування і необхідність постійного їх розширення.
Особливістю цензурної політики тоталітаризму є застосування силових методів до об’єктів цензури. Висновки цензурних органів часто ставали підставою для репресивних дій. В СРСР каральний характер цензури найповніше проявився в роки сталінського правління. Тоді, наприклад, було навіть створено Революційний трибунал преси при Революційному трибуналі, постанови якого виконував Комісаріат у справах преси при Раді робітничих, селянських та солдатських депутатів. Мірою покарання, було, зокрема, „вислання зі столиці, окремих місцевостей або меж Російської Республіки”, а також позбавлення політичних прав 6.Репресивні заходи застосовувались і до працівників цензурних відомств. Так, у ході чисток 1937 – 1938 років у проекті постанови ЦК ВКП(б) про політичне становище в Головліті ставилась вимога „зобов’язати Відділ преси очистити апарат Головліту від політично сумнівних людей” [2, с. 72]. У той період склад цензорів майже повністю було змінено. Це призвело до „активізації” роботи цензорів: кількість вилучених видань невпинно зростала. Так, 1938 року „політично шкідливими” було визнано 10.375.706 книг [9].
Репресивна діяльність, пов’язана зі здійсненням цензурної політики в тоталітарній державі, спрямовувалась не лише на так зване коригування інформації, але й на досягнення інших цілей режиму. Насамперед її можна розглядати в контексті дослідження масового терору як засобу управління суспільством. Дійти такого висновку дозволяє вивчення питання репресій стосовно суб’єктів цензури. Також можна стверджувати про ширший контекст цілей, якими керується режим при визначенні „недозволеного” і „дозволеного” змісту, враховуючи прагнення влади посилити ступінь так званої самоцензури, коли індивід, що засвоїв принципи тоталітарного світогляду, діє відповідно до настанов ідеології не під впливом примусових обмежень, а згідно з власними переконаннями. Такої мети режимові вдається досягати саме шляхом впровадження цензури у сфері пропаганди, індоктринації, політичної соціалізації особистості.
Що стосується індоктринації як методу впровадження „істин” тоталітаризму в свідомість, то її ефективність прямо залежить від жорсткості цензурної політики, її здатності сприяти вилученню даних, які суперечать ідеологічним настановам, та розстановці відповідних акцентів.