Цензурна політика тоталітарної держави та ідеологічний монізм

При здійсненні політики, спрямованої на формування принципів цензури, обмеження впливу альтернативних джерел інформації, тоталітарні режими широко використовували засоби масової інформації. Документ Головліту, виданий незабаром після його створення, наголошував на значенні „друкованого слова, яке водночас виступає могутнім засобом впливу на настрій різних груп населення Республіки” [2; 8]. А лідер німецьких націонал-соціалістів ще до здобуття влади визнавав визначальну роль преси у встановленні в країні нацистського режиму та особистої диктатури. Тому одним з перших кроків тоталітарної влади завжди було запровадження контролю над ЗМІ.

З 1933 року, після встановлення тоталітарного режиму та ухвалення закону про пресу, газети і журнали Німеччини опинилися під суворим контролем міністра народної освіти і пропаганди. Опозиційні видання (крім окремих випадків, коли збереження певної незалежності ліберальної газети допускалося з метою справити позитивне враження на міжнародну спільноту) були заборонені. Перебуваючи під монопольним нацистським контролем, лояльні до режиму газети нарощували наклади, проте за якістю матеріалів значно поступалися виданням Веймарської Республіки. Тому в період з 1933 по 1937 рік, через незацікавленість населення, кількість газет в країні зменшилася з 3607 до 2671 [7].

У фашистській Італії державні посадовці відповідали за лояльність змісту публікацій до режиму, і тому політична цензура у пресі не становила труднощів для влади. Проте спостерігалася певна активність і незалежної, „незаконної” преси. Щодо стосується видань, які публікували сатиричні матеріали, то їх навіть у 1924 – 1925 роках не заборонили, що свідчить про певні відмінності італійського тоталітарного режиму від аналогічних режимів у інших країнах.

Цензурні обмеження тоталітарна влада застосовує не лише до засобів масової інформації, але й до видавництв, фондів бібліотек, репертуару видовищних закладів 2. Так, деякі дослідники радянської політики вважають період 1917 – 1922 років у СРСР етапом пошуку оптимальної системи ідеологічного контролю над видовищними закладами. Більшовицька влада вирішила не лише регулювати видавничий процес, але й контролювати бібліотечні фонди і книжковий ринок, оскільки, наприклад, у 1920-х роках, там було багато дореволюційних видань, зміст яких не відповідав ідеологічним настановам нової влади. Першу спробу вилучень 1920 року здійснили місцеві політосвітні відділи. Зі створенням єдиного цензурного органу – Головліту, його місцеві підрозділи також долучилися до контролю над фондами бібліотек і книжковим ринком.

У сфері літератури цензурна діяльність в Італії та Німеччині теж не обмежувалася контролем майбутніх публікацій — режими вдалися до вилучень з бібліотечних фондів. Але в Італії заборона на видання творів іноземних авторів була не такою жорсткою, як в інших європейських тоталітарних державах.

Основні цензурні функції в Італії здійснювало міністерство народної культури. До його компетенції входило редагування публікацій у пресі, радіоповідомлень, цензурування літературних творів, контроль у сфері театру й кінематографа [10]. Кожен твір розглядали члени спеціальної комісії, у складу якої були представники поліції, після чого давався дозвіл на публікацію чи виставу.

У нацистській Німеччині міністерство народної освіти і пропаганди зосередило в своїх руках (як і аналогічні радянські та італійські організації) контроль над пресою, радіомовленням, кінематографом, книговиданням. Прикметно, що нечітко сформульовані обов’язки цього відомства давали його керівництву можливість дуже широко трактувати свої повноваження. Імперська палата культури, що підлягала цьому міністерству, контролювала пресу, радіомовлення, кінематограф, театр, літературу, музику, образотворче мистецтво. На творчих діячів – не членів нацистської партії було поширено заборону на професії [6]. Кіновиробництво фінансувалось виключно органами нацистської влади [5], що відповідним чином впливало на зміст продукції.У комуністичній державі централізація цензури відбувалася паралельно з централізацією видавничої діяльності. З 1919 року засоби масової інформації і видавничої справи цензурувались Держвидавом. Цей орган, зокрема, затверджував плани наявних на той час приватних видавництв.

З посиленням ідеологічного тиску формувалась єдина цензурна політика в усіх суспільних сферах. З цією метою 1922 року при наркоматі освіти було утворено Головліт 3. До його функцій належали: попередній перегляд всіх запланованих для опублікування чи розповсюдження творів, дозвіл на право видавати окремі твори, укладання переліку друкованих творів, заборонених для продажу і розповсюдження, видання правил, розпоряджень та інструкцій, обов’язкових для всіх органів преси, видавництв, друкарень, бібліотек, книгарень.

Та й Головліт свої цензорські функції здійснював теж під контролем. Заборона, конфіскація забороненого відбувалася за участю партійних ідеологічних інстанцій різного рівня, політичної поліції (ВЧК – пізніше КДБ), а також різних міністерств, колегій, комісій, творчих спілок, окремих осіб, які обіймали відповідні керівні посади. Тому виокремлення основної з численних цензурних інстанцій має умовний характер.