Український варіант демократизації. Психологічні особливості процедурного сценарію

За влучним зауваженням Г. Каменської та А. Родіонова, „вирішальне значення (в процесі демократизації – О. Х.) мають не стільки встановлення й облаштування інституційного фасаду, що здебільш відбувається в першу чергу, скільки формування громадянського суспільства” [6, с. 211]. Від себе додам, що ця „сформованість” чи, принаймні, „активізація” громадянського суспільства повинна проявлятися на рівні психологічних настановлень на автономність від держаних інститутів, самоідентифікації громадян як рівноправних партнерів держави.

Чи відбулися ці зміни на рівні масової свідомості українців? Чи можна констатувати, що громадяни України стали пов’язувати свої надії на початок нових етапів у реформуванні політичної системи та оптимізації політичного режиму з власними діями під час президентських чи парламентських виборів? Напередодні зазначених подій регулярно фіксується лише певне зростання соціально-політичних сподівань електорату. Так, опитуванням, проведеним з 29 квітня по 6 травня 2004 року фондом „Демократичні ініціативи” та центром „Социс” (опитано 1200 осіб), виявлено, що 62 % респондентів пов’язують з виборами Президента України сподівання на поліпшення ситуації у країні [7, с. 1]. У свою чергу, директор Центру соціального прогнозування А. Тихолаз, грунтуючись на результатах загальноукраїнського опитування 1 – 6 серпня 2003 року, стверджує, що політичні маніпуляції влади мало турбують обивателя, українці легко відмовляться від демократичних інститутів та погодяться на нерепресивний авторитаризм для „наведення порядку, підвищення рівня життя та соціальних гарантій. В Україні присутній авторитарно-приспособленський тип соціального характеру маси” [8, с. 18].

Справді, демократичні цінності в масовій свідомості українців відіграють роль своєрідних „ритуальних заклинань”, але не глибинних настановлень, що виконують мотиваційну функцію. Згідно з даними соціологічного дослідження, проведеного Всеукраїнською соціологічною службою з 16 по 27 серпня 2004 року (опитано 2400 осіб з усіх регіонів України), 55,9 % респондентів вважають себе прихильниками принципу демократії і лише 18,5 % – принципу авторитарного режиму із сильним лідером. Проте прихильників парламентсько-президентської республіки (де роль окремого політичного діяча порівняно невелика), виявилося менше, ніж президентсько-парламентської – 21,4 % та 42,5 % відповідно [9, с. 2].

Окремої уваги заслуговує проблема ролі вітчизняної еліти в модернізації українського суспільно-політичного організму. Логіка процедурного сценарію демократизації, який, без сумніву, реалізується в країні, підказує, що саме на плечі представників політичного класу покладається основний тягар відповідальності за успіх проекту. В функції еліти входить не лише формулювання політичного порядку денного, що відповідає актуальним викликам, але й мобілізація матеріальних і духовних ресурсів країни. Сам хід передвиборчої президентської кампанії 2004 року продемонстрував, що українська еліта не виконує своїх функцій. Суспільству було запропоновано порядок денний виборів 1994 року (подвійне громадянство, проблеми російської мови тощо), а сам електорат знову розколотий на західно- та східноукраїнський. За минулі 13 з лишком років еліта так і не визначила комплекс політичних цінностей задля інтеграції громадян країни. Тому не випадково, що концепт „української національної ідеї” так і залишається набутком невеликого кола інтелектуалів і не має прикладного значення. Замість нього населенню пропонується „ідея протекторату”, яка на практиці означає інтеграцію окремих груп електорату на основі територіальної (а не загальнонаціональної) ідентичності, принципах клієнтської лояльності, клановості, „земляцтва” тощо. Саме тому спроби вирішення проблем, що виходять за межі конкретного регіону, потребують серйозних ресурсних витрат і призводять, зрештою, до „перегрівання” всього суспільно-політичного організму.Українська еліта, представники якої пройшли основні етапи політичної соціалізації в умовах „м’якого авторитаризму” М. Хрущова – Л. Брежнєва, виявилася нездатною розробити і кодекс співіснування для різних груп і кланів і в своєму середовищі. Тим часом однією з ознак демократизації є поступове перетворення політичних противників „з ворогів на опонентів” [6, с. 212].

Приблизно однакові ресурсні можливості конкуруючих українських кланів призводять до гіпертрофії значення зовнішніх центрів впливу на хід демократизації в країні. Виконуючи здебільш інструментальні функції (надання матеріальної допомоги й аналітичної підтримки конкретним угрупованням в Україні), ці центри (США, Євросоюз, Російська Федерація) одночасно виступають і в ролі носіїв діаметрально протилежних політичних ідеалів, цілей і цінностей, а тому самі опиняються в ролі ексклюзивних психологічних ресурсів політичного протистояння. Перетворення цих центрів впливу на своєрідні світоглядні символи, їх „приватизація” конкретними кланами української еліти дає останнім додаткові можливості мобілізації двох рівновеликих і чітко локалізованих територіально груп населення – носіїв „західної” і „радянської” парадигм. Як наслідок, в масову свідомість імплементовано стереотипні уявлення, які обумовлюють некритичне співвіднесення представників правого спектру українського політикуму із „Заходом” і „демократією”, а всіх інших – із „Сходом” та „авторитаризмом”. Можна припустити, що така умисна стереотипізація масової свідомості українців не лише ускладнює соціальну інтеракцію представників різних регіонів, але й негативно впливає на процеси формування громадянського суспільства в Україні і демократизації в цілому.