Українська політична нація: сценарій конституювання

Згідно з принципами такої моделі управління, держава має все більше трансформуватися в мережу інститутів і агентств, яка взаємодіє зі всіма суспільними партнерами й активними учасниками політичного процесу. Паралельно зі зміцненням зв’язків між складовими ЕПО, державна етнополітика починає базуватися на діалектичній єдності центрального регулювання з механізмами самоконтролю й самоорганізації етносоціальної системи.

У свою чергу, осягнення і врахування суб’єктами державного управління закономірностей етнополітичного розвитку, оволодіння ефективними формами й методами діяльності мають призвести до створення необхідних механізмів функціонування державного апарату, що найбільше відповідає процесам формування української політичної нації. Йдеться про посилення зв’язків державних органів влади всіх рівнів з органами етнокультурної самоорганізації субнаціональних груп українського соціуму, безпосереднє залучення їх представників до процесу прийняття рішень, які стосуються питань етнокультурного життя цих груп. Здійснюватися це може шляхом утворення дорадчих та консультативних рад при місцевих органах виконавчої влади і радах депутатів, комплектації відділів у справах національностей та міграції з представників етнічних груп конкретної області. Остання пропозиція передбачає звернення особливої уваги на процес підготовки відповідних управлінських кадрів серед субнаціональних груп. Важливим кроком до посилення зв’язків між урядовими та неурядовими організаціями є також і передача частини повноважень з питань етнокультурного відродження асоціаціям і комітетам, утвореним представниками субнаціональних груп у межах транскордонного співробітництва в єврорегіонах тощо.

На переконання автора, держава має бути головним агентом формування політичної культури, яка створює комунікативне поле, необхідне для існування громадянської нації як духовно-психологічної цілості. З точки зору визначення основних засобів та механізмів, за допомогою яких цей процес має здійснюватися, на перше місце слід поставити систему соціалізації людини. Повноцінне членство кожної особи в суспільстві залежить переважно від її соціалізації у відповідному соціокультурному середовищі.

За слушним зауваженням Е. Сміта, територіальна (громадянська) нація є певним масовим освітнім підприємством [10, с. 136]. Тому особливу увагу під час націогенезисних процесів необхідно звертати на створення єдиного освітнього простору, різниця у шкільній системі якого має відповідати етнічному складу населення. В Україні, попри офіційні декларації у перші роки незалежності про те, що всі ланки національної школи розвиваються на ґрунті українознавства з використанням педагогічних традицій, мов і культур усіх національних меншин та з урахуванням специфіки регіонів, система освіти й досі потерпає від диспропорцій, а сам потенціал цієї системи не повністю використовується для консолідації етнонаціональних сегментів. Це серйозний прорахунок. Адже саме система освіти підтримує в сегментованих політіях той мінімально необхідний рівень культурної єдності, який дає змогу всім членам суспільства ефективно взаємодіяти в усіх сферах життя соціуму.На думку автора, реалізація довгострокового загальнонаціонального освітнього проекту створює реальну можливість безболісно імплантувати цілий комплекс інтегруючих суспільство ідей, цінностей і демократичних стереотипів в структуру масових політичних орієнтацій і, виходячи з цього, значно розширити соціальну базу державотворчих процесів. Водночас певна „регіоналізація” шкільної програми, головною метою якої є врахування етнічного складу населення кожної конкретної адміністративно-територіальної одиниці, дасть можливість представникам етнонаціональних громад задовольняти свої потреби в „національному” вихованні. В Україні в місцях компактного проживання національних меншин, зокрема в Одеській області, досить серйозно поставлено справу створення освітніх закладів з мовами навчання етнічних спільнот.

На думку деяких дослідників, проблему подолання культурних бар’єрів різних сегментів соціуму без елімінації їх етнічних особливостей можна розв’язати завдяки прогресуванню засобів масової інформації та комунікацій, що значно підсилить взаємодію та діалог різних культур, стимулюватиме інтегративні тенденції. Справді, стабільність розвитку кожного багатоскладового суспільства залежить від рівня міжгрупового, міжетнічного спілкування, а, виходячи з цього, і від особливостей функціонування ЗМІ. Друковане слово може впливати на свідомість більшого числа індивідів, ніж, наприклад, філософія, в силу своєї інтелектуальної доступності та мінімуму зусиль, необхідних для його сприйняття. Сьогодні життєві цінності та ідеали не стільки виробляються та закріплюються особистим досвідом і власним осмисленням, скільки приймаються як „власні” через нав’язування та інтенсивний вплив мас-медіа [11, с. 52].

Однак треба констатувати, що українські ЗМІ ще слабо виконують функції агентів етнонаціональної і, власне, політичної соціалізації громадян. І справа не лише в тому, що вони географічно чи структурно обмежені, а єдиного інформаційного простору в країні майже не існує. Головна небезпека в тому, що навіть україномовні ЗМІ опосередковано репродукують інформаційний простір Російської Федерації зі всіма його досить специфічними цінностями та світоглядними настановленнями. Образно кажучи, значна частина українців і досі дивиться на світ крізь російську призму. На думку автора, першочерговим завданням у цій сфері є не лише формування повноцінного україномовного середовища, але й розробка національної стратегії „інформаційної безпеки” – на зразок тієї, що діє у Франції.