Українська політична нація: сценарій конституювання
Починаючи з моменту здобуття Україною незалежності, в колах вітчизняних інтелектуалів точаться дискусії навколо проблеми доцільності формування в країні політичної нації. Від середини 1990-х років це питання стало серцевиною професійних етнополітичних досліджень.
Тема цієї статті актуальна в кількох аспектах. По-перше, концептуальне визначення змісту центральної для означеної проблеми категорії „політичної нації” є важливим кроком до нової парадигми політологічного аналізу життя суспільства, яка поєднує в собі і соціально-класовий, і, власне, етнополітичний підходи. По-друге, в практично-прикладному розумінні – модель політичної нації, одним з центральних аспектів якої є доктрина етнокультурного плюралізму, несе потенційні можливості подолання відчуженості між титульною нацією та національними меншинами. По-третє, завдяки акцентуації одночасно на етнокультурній і політичній „даності” кожного конкретного індивіда, модель громадянської нації може постати в ролі своєрідної онтологічної основи існування багатоскладового суспільства.
Концепт „політичної нації” був добре відомий уже представникам української політичної думки початку XX століття. Зокрема, В. Старосольський, О. Бочковський, Л. Ребет та інші активно використовували його у своїх націологічних студіях [1]. Сучасні представники української етнополітології створили значну історіографію з цієї проблематики. Зокрема, привертає увагу концепція М. Степика. Автор уявляє націю як вершину історичного розвитку етносів. Водночас він вважає, що в основі феномена нації лежать не кревно-родові зв’язки, а усвідомлений вибір людини, здійснений іноді незважаючи на її етнічне походження. Відтак М. Степико приходить до визнання існування етнічних та політичних націй, а можливою перспективою нашої країни вважає „пошук шляхів формування „надетнічної” політичної культури для нової політичної спільності” [2, с. 130]. Автор констатує, що нагальною проблемою для України є не „переплавлення її етнічної різноманітності в єдиному тиглі, а подолання культурно-історичної різнорідності її регіонів” [3, с. 24].
В цілому ж варто відзначити, що дискусії вітчизняних авторів розгортаються навколо того, якому саме „виміру” громадянської нації – етнічному чи власне політичному – віддати перевагу і на який спиратися в націотворчих процесах. Так, В. Степаненко вважає можливою еволюцію вітчизняного етнополітичного організму (далі – ЕПО) від стану „етносу” та „демосу” (населення) до „полісу” (політичної нації). При цьому як форма існування останньої пропонується консоціативна демократія [4]. В. Конопельський сприймає громадянську націю як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася в Україні. Дослідник не заперечує ролі громадянської позиції і території у процесах націотворення [5].
Підкреслюючи важливість та аналітичну цінність таких концептуальних розробок, хотілося б зазначити, що сама природа такого складного явища, як політична нація, й досі лишається маловивченою.
Метою цієї статті є виклад авторського бачення суті, шляхів та засобів конституювання української політичної нації.
В ідеалі політична нація може бути представлена як динамічна система етносів, національних меншин та етнічних груп, які співіснують і взаємодіють у межах територіальної політії, усвідомлюють спільність своїх цілей, завдань та інтересів і відрізняють себе від інших аналогічних систем. Співіснування етнічних одиниць різного таксону в межах єдиної держави обумовлює їх інтегрованість та інкорпорованість до різноманітних систем суспільства. За певних умов ця система має відкритий та регенеруючий характер.
Сучасні етнополітологи визнають саме такий – системний – характер національних організмів. Проте, навіть за умови визнання діалектичної їх природи, переважна більшість наукових концепцій ґрунтується на модерністській картині світу, яка має у своїй основі логоцентризм та детермінізм Просвітництва. В цій картині останній моделюється як єдине ціле, жорстко пов’язане причинно-наслідковими зв’язками. Побудований в такій парадигмі підхід до управління соціальними системами базується на переконанні, що результат зовнішнього управлінського впливу – це однозначний та прогнозований наслідок докладених зусиль. У загальному вигляді цей процес відповідає схемі: управлінський вплив – бажаний успіх [6, с. 4]. Можливі збої та стреси, що виникають у роботі таких схем менеджменту (в тому числі й етнополітичного), сприймаються як аномалії і знешкоджуються за допомогою ідеологічної індоктринації, навіювання та примусу. При цьому причини „аномалій” здебільш лишаються незрозумілими й продовжують своє існування у латентному вигляді. Цим закладаються передумови для загострення ситуації у майбутньому.
Зазначене характерне й для України, якій, згідно із заявами офіційних осіб, вдалося уникнути значних міжетнічних конфліктів завдяки розробці ліберального законодавства, створенню жорсткої вертикалі виконавчої влади й підтримці державою культур національних меншин.Якщо погодитися з такою позицією, то проблему формування політичної нації, здавалося б, майже вдалося розв’язати. Проте інформація, що надходить час від часу з регіонів компактного проживання етнічних меншин, не може не викликати занепокоєння. Так, Автономна Республіка Крим лишається регіоном з високим етноконфліктним потенціалом. Подібний потенціал (хоч і в менших масштабах) є і в Одеській області, де періодично виникають проблеми у відносинах між ромським етносом та представниками інших груп. У селах області – місцях компактного проживання болгар і гагаузів – спостерігається чітке етнотериторіальне й соціальне розмежування. Таке становище характере й для деяких інших регіонів.