Українська національна ідея як детермінанта державотворчих процесів

Національну ідею не можна зрозуміти без врахування особливих умов життя народу протягом його історії. Вона відображає глибинний рівень національної свідомості, виступає всіма формами рефлексії нації (людини) над питаннями сутності національної спільноти та сенсом її існування [13, с. 45]. Вона відображає також сукупність ціннісних орієнтацій нації, спрямування мислення народу, здатність відчувати і діяти суголосно з національними інтересами. Національна ідея як своєрідний духовний стан народу, його менталітет, формується залежно від традицій, культури, всього середовища буття людини і водночас сама впливає на них, існує як „животворча свідомість”, як джерело культурно-історичної динаміки нації. Національна ідея є духовним каталізатором національного відродження і вищим проявом політизованої національної свідомості.

Реалізація національної ідеї постає як національний ідеал, що має інтегративний характер і спрямовується на позитивний результат. На грунті національної ідеї відбувається національна мобілізація, потенційна чи реальна участь людей, що належать до певної нації, у спільних діях.

Національна ідея у поєднані із загальнолюдськими цінностями й ідеалами стає чинником національної консолідації на державотворчій основі, сприяє формуванню національної єдності в процесі досягнення закладених у ній цілей і цінностей, що поділяються усіма або більшістю членів спільноти. Вона включає в себе прагнення до оптимального самовлаштування нації, організації господарського, політичного, духовного, культурного життя народу у формах, саме йому притаманних.

Сучасний стан осмислення процесу становлення та змісту української національної ідеї знайшов відображення в багатьох публікаціях останніх років, зокрема, в працях І. Бичка [14], В. Бебика, М. Головатого, В. Ребкала [15], С. Вовканича [16], В. Горського [17], Я. Грицака [18], С. Гелея [19], Я. Дашкевича [20], В. Жмиря [21], М. Жулинського [22], О. Забужко [23], В. Іванишина [24], Ф. Канака [25], А. Карася [26], Ю. Канигіна і З. Ткачука [27], В. Кафарського [12], Ф. Кирилюка [28], А. Колодій [11], І. Кресіної [29], В. Лісового [30], В. Лизанчука [31], С. Макарчука [32], І. Макаровського [33], В. Медведчука [34], В. Мороза [35], Л. Нагорної [36], Я. Радевича-Винницького [37], Ю. Римаренка [4], М. Розумного [38], В. Сергійчука [39], А. Свідзінського [40], М. Томенка [41], А. Фартушного [42], А. Черненка [43], О. Шморгуна [5], Л. Шкляра [44] та в численних матеріалах, оприлюднених у періодичних виданнях і збірниках публікацій.

Аналіз розвідок вітчизняних дослідників, присвячених національним особливостям українців, їх способу буття, їх психіці, національному характеру і свідомості, самій національній ідеї, засвідчує широке застосовання методу так званих „генетичних досліджень”, який спонукає розглядати об’єкт вивчення в процесі його зародження, становлення та зміни під дією різних чинників. Такий підхід дає можливість, на нашу думку, враховувати найширшу кількість зв’язків досліджуваного явища з іншими, глибше з’ясувати їх взаємозв’язки та взаємовпливи і повністю відповідає національним традиціям осмислення гуманітарної проблематики.

Враховуючи нинішній стан українського державотворення, національна ідея в сучасній кореляції може виконувати, на думку І. Кресіної, функції духовної основи саморуху й поступу українського суспільства за певних умов. По-перше, вона має стати головним змістом творення національної, соціально згуртованої держави і фундаментом її стабільності. По-друге, ця ідея мусить легітимізувати докорінні суспільно-економічні перетворення, надати їм „другого дихання”. По-третє, грунтуючись на політичній концепції нації, вона є прийнятною для всіх етнічних груп країни. По-четверте, національна ідея має стати стрижнем формування і функціонування національної самосвідомості й національної свідомості в цілому. По-п’яте, на різних рівнях національної свідомості (державно-політичному, теоретичному, буденному) національна ідея повинна бути конституйованою і концептуально розробленою та інтеріоризованою. По-шосте, вона має стати світоглядним орієнтиром у системі освіти, виховання, у сфері соціалізації особи. І, нарешті, по-сьоме, національна ідея мусить забезпечити консолідаційні процеси в суспільстві – між нацією і соціумом, між центром і регіонами, між політичними партіями і рухами [29, с. 350].Для сучасної України характерним є феномен нігілізму, зокрема – національного [45, с. 145 – 147], і це явище має свої історичні причини, пов’язані з історичним буттям українського народу як колонізованого етносу.

Серед численних самовизначень людини чільне місце посідає національна самоідентифікація, тобто висока національна самосвідомість, оскільки нація для сучасної людини виступає фундаментальною, життєво важливою історичною спільнотою. „Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, до єднання людства (шлях національного зростання і розвитку, національної творчості), – писав М. Бердяєв. – Вселюдськість розкриває себе лише у вигляді національностей. Денаціоналізація є ...чистісінька порожнеча, небуття” [46, c. 99].

Вищим рівнем і способом становлення особистості є її національне етнічне самовизначення, усвідомлення національної ідеї, що стає базовою рисою її світогляду і самосвідомості. Кінцевим підсумком такої соціалізації і є формування національної ідентичності особистості. Можна погодитися з Н. Лавриченко, що національна самоідентифікація розгортається на трьох рівнях формування людської визначеності – біогенетичному, соціально- психологічному та культурно-історичному [47, c. 286]. Важливо зауважити, що біогенетичні визначення є наслідком природного процесу народження дитини і дістаються їй як генетичний спадок, батьківська кров, що засвідчують належність до певного етносу (роду-племені). Нігілізм щодо біогенетичних підвалин етнічної визначеності особистості та спільноти, як свідчить практика, призводить до втрати почуття особистої приналежності до будь-якого етносу, втрати національної орієнтації щодо місця і ролі народу в історичному часі й просторі. Це явище добре описане в літературі. Воно проявляється у комплексах життєвої меншовартості, „назадництва”, національного самоприниження, набуваючи розквіту в ідеях космополітизму та етнічної асиміляції. Забуття природних меж і визначень свого єства призводить і особистість, і націю до духовної убогості та занепаду. Саме з таких позицій відшукуються аргументи для виправдання нехтувань інтересами власного народу, прислужництво перед сильнішими сусідами, замилування усім „ненашим”, безоглядне запозичення і механічне копіювання чужих способів життя, суспільного ладу, культурних цінностей і традицій.