Українська національна ідея як детермінанта державотворчих процесів
Сучасна українська держава відбулася завдяки консолідуючій силі державницької національної ідеї. На основі аналізу наукових праць, присвячених процесові становлення і змісту української національної ідеї, пропонується розглядати її з позиції політичної суб’єктності української нації. В умовах значного поширення нігілізму на українському грунті, зокрема й національного, важливим є національне самовизначення, усвідомлення національної ідеї на особистісному рівні.
(Статтю написано на основі тез доповіді, прочитаної автором на Міжнародній науковій конференції „Українська перспектива: свідомісні та соціокультурні виміри”, що відбулася у жовтні 2004 року в Центрі українознавства Національного університету ім. Т. Шевченка).
Поступове входження України до європейських і євроатлантичних структур вимагає осмислення власної ідентичності, випрацювання системи національно-державних інтересів та геополітичних пріоритетів, що покладаються в основу української перспективи. Українська перспектива, на нашу думку, базується на тисячолітній історико-культурній і господарській традиції, на тяглості і перервності української державності.
Сучасне українське суспільство – це складне перехідне суспільство, котре потребує системи базових вартостей, чітко окреслених економічних і соціокультурних орієнтацій. Тому надзвичайно важливою проблемою постає соціокультурна ідентифікація України, тобто усвідомлення своєї тотожності з певною культурною моделлю на основі національної ідеї [1, с. 364]. Як вважає професор Л. Ребет, один з фундаторів вітчизняної націології, протягом тривалого часу консолідуючою силою суспільства була релігійна ідея. В нових історичних умовах – наприкінці XIX століття – цю функцію „перейняла національна ідея” [2, с. 132]. „Ми не повинні приховувати ці реалії і маємо визнати: Україна – як єдина цілісність, як стабільне суспільство, як мирна територія і прогнозована держава, – зауважував Л. Кучма, – відбулася завдяки, перш за все, могутній консолідуючій силі державницької національної ідеї, високопрофесійному менеджменту, мудрості народу і відповідальності зрілих верств його еліти” [3].
Продуктивним є, на наш погляд, розгляд структури української національної ідеї в трьох аспектах: державницькому, етнічному і політичному, кожен з яких має власну історію становлення [4, c. 65 – 66].
Українську національну ідею як „духовно-національний чинник” [5, с. 19] дослідники, в контексті християнства, вважають „відбитком національної свідомості, комплексу почуттів, соціально-філософських надбудов, що відображає прагнення народу осягнути свою місію – стати самовладним рушієм історичного поступу” [6, с. 30 – 31].
Визначення поняття „національна ідея” залежить від того, як ми розуміємо процеси етногенези і націогенези, базову категорію „нація” [7; 8], яка є підставовою, оскільки грунтується на тривалій інтелектуальній традиції з’ясування її змісту. Тобто, які з об’єднувальних чинників (політичні, економічні, культурні, релігійні, правові) вважаються суттєвими стосовно певної нації. Нація, віддзеркалюючи багатство етнопсихологічних, культурно-історичних і соціально-побутових форм людства, уособлює його горизонтальну диференціацію. Саме нація, на відміну від соціальної страти, класу, демографічної, конфесійної чи іншої групи, є наймасштабнішою і найстійкішою внутрішньоструктурованою групою інтересів, спроможною витворювати окреме суспільство.
В сучасному світі роль націй неухильно зростає, оскільки вони все виразніше виступають як базові елементи людської спільноти, головні дійові особи політики та історичного процесу [9; 10]. Нація, як спільнота етнополітична, характеризується високим рівнем консолідації, самоусвідомлення і прагнення до творення власної національної держави.
Аналіз категорії „національна ідея” ми розглядаємо з позиції політичної суб’єктності української нації: українська нація постає творцем власної держави, котра використовується нею як інструмент реалізації внутрішньої і зовнішньої політики, що базується на національних інтересах та виходить з них. Вихідними засадами при цьому є чітке розуміння того, що являє собою сучасна українська нація у вузькому значенні слова – як етнічно однорідна спільнота громадян української національності, що проживають в Україні, та в широкому значенні – як відкрита поліетнічна спільнота, що історично склалася на території України і яка усвідомлює себе українським народом. Отже, йдеться про політичну націю.Можна погодитися з думкою професора А. Колодій, що для нації як етнополітичної спільноти (політичної нації) інтереси зосереджуються передусім у сферах політики і культури [11, с. 29]. Тому для нації як політичного суб’єкта найголовнішим є збереження її ідентичності і культурно-мовної самобутності у властивій саме цій нації формі, тобто у формі реалізації національної ідеї. До цієї думки схиляється і В. Кафарський, стверджуючи, що національна ідея задає певні моделі політичної поведінки націям та їх елітам, бо вона „є істотним фактором формування політичної суб’єктності нації” [12, с. 65].